Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Закропивного О.В., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - відділ державної реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві, про визнання батьківства, зобов'язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_4, поданою її представником - ОСОБА_5, на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року,

У березні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що протягом 2013 року він проживав з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, унаслідок чого ІНФОРМАЦІЯ_1 року у них народилася дитина, яку відповідно до положень ст. 135 СК України відповідачка зареєструвала як ОСОБА_6

Позивач указував про те, що з моменту вагітності відповідачка припинила їх спільне проживання та фактичні шлюбні відносини, не повідомивши його про причини таких дій. Протягом певного часу вони спілкувались, у липні 2014 року ОСОБА_4 надавала йому можливість зустрічатися з їх спільною дитиною. Проте з часом відповідачка стала перешкоджати йому у спілкуванні з дитиною, унаслідок чого він обмежений у здійсненні своїх батьківських прав та обов'язків. Вважав, що такими діями відповідачки порушено його батьківські права.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просив суд визнати його батьківство відносно малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, зобов'язати відділ державної реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві внести відповідні зміни до актового запису від 23 липня 2014 року про народження ОСОБА_6, а саме у відомостях про батька зазначити його дані.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано батьківство ОСОБА_3 щодо малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Зобов'язано відділ державної реєстрації актів цивільного стану Солом'янського районного управління юстиції у м. Києві внести зміни до актового запису про народження дитини від 23 липня 2014 року, де у графі "батько" вказати - прізвище "ОСОБА_3", ім'я "ОСОБА_3", по-батькові "ОСОБА_3", ІНФОРМАЦІЯ_2, громадянин України, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_3. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_4 - ОСОБА_5, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки відповідачка ухилялась від проведення судової експертизи, то з урахуванням вимог ст. 146 ЦПК України наявні підстави для встановлення факту про визнання батьківства позивача щодо малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Крім того, ОСОБА_4 визнала позовні вимоги, що згідно зі ст. 174 ЦПК України є підставою для задоволення позову.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши також про те, що відповідачкою чинились перешкоди з метою уникнення проведення судово-медичної генетичної експертизи, унаслідок чого факт батьківства позивача щодо малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, доведено. Вказані обставини підтверджуються сукупністю доказів, у тому числі заявою ОСОБА_4, відповідно до якої вона не заперечувала батьківство ОСОБА_3 щодо їх спільної малолітньої дитини.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року народилася ОСОБА_6 Реєстрація дитини згідно з актовим записом про народження дитини від 23 липня 2014 року проведена відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України із зазначенням відомостей про батька за вказівкою заявника, тобто ОСОБА_4

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, вказував на те, що ОСОБА_4 звернулась до суду із заявою, відповідно до якої вона визнала позовні вимоги ОСОБА_3, не звернули увагу на таке.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК).

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.

Суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України, оцінюючи як належний та допустимий доказ копію заяви від 8 грудня 2015 року (а.с. 85), яка надійшла до суду через електронну пошту,підписану від імені ОСОБА_4 про визнання нею позовних вимог ОСОБА_3, не перевірили доводів відповідачки про те, що вона не готувала, не підписувала й не направляла до суду таку заяву, не уповноважувала на це іншу особу та не звернули уваги на те, що на вказану у цій заяві адресу неодноразово направлялись відповідачці судові повідомлення, які ОСОБА_4 не отримувались, а повертались до суду.

Отже, судам слід було вчинити процесуальні дії, передбачені ч. 2 ст. 185 ЦПК України, та перевірити доводи ОСОБА_4 про фальшивість цього доказу.

Крім того, суди не перевірили, чи подана зазначена вище заява до суду першої інстанції згідно з Положенням про порядок використання ресурсів мережі Інтернет в Державній судовій адміністрації України, територіальних управліннях Державної судової адміністрації України, місцевих та апеляційних судах загальної юрисдикції, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 12 листопада 2013 року № 148 (v0148750-13) , та Інструкцією про порядок роботи з електронною поштою в Державній судовій адміністрації України, територіальних управліннях державної судової адміністрації, апеляційних та місцевих судах загальної юрисдикції, затвердженою наказом Державної судової адміністрації України від 25 грудня 2007 року № 141 (v0141750-07) .

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

У ст. 174 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.

До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник сторони, який висловив намір вчинити ці дії, у повноваженнях на їх вчинення.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Ураховуючи викладене, суди у порушення зазначених вище положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не перевірили, чи зверталась відповідачка до суду з заявою про визнання позовних вимог ОСОБА_3, чи було роз'яснено їй наслідки вчинення нею таких процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 126 СК України походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Згідно з ч. 1 ст. 128 СК України за відсутності заяви, право на подання якої встановлено ст. 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 146 ЦПК України та роз'яснень викладених у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" (v0003700-06) у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

Судом установлено, що Київським міським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві на виконання ухвали апеляційного суду від 25 липня 2016 року про призначення судово-медичної генетичної експертизи направлено до суду апеляційної інстанції лист від 22 серпня 2016 року про необхідність забезпечення явки у тому числі ОСОБА_4, малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, для проведення вказаної судово-медичної генетичної експертизи (т.1, а.с. 191). 12 вересня 2016 року позивач отримав зазначений лист для направлення його відповідачці (т.1, а.с. 193), який ОСОБА_4 не отримала, оскільки згідно з довідкою поштового відділення конверт повернувся до суду за закінченням терміну зберігання, у зв'язку з чим відповідачка та малолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, для відбору експертних зразків до експертної установи не з'явились.

Суди не надали оцінки клопотанню про відновлення провадження у справі представника ОСОБА_4 (т. 1, а.с. 197-198), в якому також було зазначено, що вищевказану судово-медичну генетичну експертизу доручено неналежній експертній установі, так як спеціалізованою установою при судово-медичній генетичній ідентифікації є Київське міське клінічне бюро судово-медичної експертизи. Проте 6 грудня 2016 року ухвалою апеляційного суду повторно направлено до Київського міського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві ухвалу апеляційного суду від 25 липня 2016 року про призначення судово-медичної генетичної експертизи.

Також судом установлено, що Київським міським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром при Головному управлінні Міністерства внутрішніх справ України у м. Києві на виконання ухвали апеляційного суду від 25 липня 2016 року про призначення судово-медичної генетичної експертизи направлено до суду апеляційної інстанції лист від 28 грудня 2016 року про необхідність забезпечення явки у тому числі ОСОБА_4, малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, для проведення вказаної судово-медичної генетичної експертизи (т.1, а.с. 229). Проте вказаний лист ОСОБА_4 не отримала, оскільки згідно з довідкою поштового відділення конверт повернувся до суду за закінченням терміну зберігання.

Згідно з ч. 2 ст. 146 ЦПК України у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.

Ураховуючи вкладене, суди у порушення вищевказаних положень закону та вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України не вирішили питання щодо примусових заходів для забезпечення проведення судово-генетичної експертизи, фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не встановили, не дослідили причини неприбуття відповідачки до експертної установи для відібрання біологічного матеріалу з метою проведення відповідної експертизи, тобто, чи було умисне ухилення від участі в експертизі, а ухвалили рішення на припущеннях, що заборонено законом (ч. 4 ст. 60 ЦПК України).

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану її представником - ОСОБА_5, задовольнити.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 29 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 11 травня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.