Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Головуючого Кафідової О.В.,

суддів: Висоцької В.С., Іваненко Ю.Г.,

Савченко В.О, УмновоїО.В.

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу домоволодіння недійсним та стягнення вартості домоволодіння, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року та за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2015 року та рішення апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року,

У жовтні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом про визнання договору купівлі-продажу домоволодіння недійсним та стягнення вартості домоволодіння.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що його батько ОСОБА_7 проживав у зазначеному будинку сам та зловживав алкогольними напоями. Протягом 2005-2007 років на території м. Рівне діяла злочинна група, члени якої знаходили одиноких осіб, які зловживали алкогольними напоями або наркотичними засобами, й вивозили таких осіб до Російської Федерації чи Республіки Білорусь, де залишали їх без документів та коштів, а тим часом, на підставі підроблених документів заволодівали житлом потерпілих. Одним із потерпілих був ОСОБА_7, якого було вивезено до м. Свердловська Російської Федерації й залишено там без документів та грошей. Лише приблизно через рік позивачу вдалося розшукати та повернути батька додому за допомогою працівників УБОЗ у Рівненській області. Під час розслідування кримінальної справи стало відомо, що було підроблено договір купівлі-продажу від 28 січня 2006 року будинку АДРЕСА_1. У кримінальній справі ОСОБА_7 був визнаний потерпілим, а допитані в якості свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зазначили, що вони не мали наміру придбавати спірний будинок, коштів за будинок не сплачували, продавця ОСОБА_7 у нотаріуса не бачили, в будинку ніколи не проживали і не мали ні документів, ні ключів від будинку. Формальними покупцями будинку їх попросив виступити ОСОБА_8 (обвинувачений у кримінальній справі) за символічну плату. У висновку почеркознавчої експертизи, яка була проведена під час розслідування кримінальної справи, підтверджено той факт, що ОСОБА_7 не підписував договір купівлі-продажу будинку.

Позивач зазначав, що в подальшому вказаний будинок неодноразово відчужувався. Останнім його власником стала ОСОБА_6, яка придбала домоволодіння за 50 000 грн на підставі договору купівлі-продажу від 05 липня 2012 року.

На даний час вказане домоволодіння знесене, тому повернути його в натурі неможливо.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 помер, а тому позивач, як його єдиний спадкоємець, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, на підставі положень ст. ст. 388, 1212, 1213 ЦК України, просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1, укладений 28 січня 2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, а також стягнути з ОСОБА_6 на його користь 50 000 грн на відшкодування вартості зазначеного будинку.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_1, укладений 28 січня 2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, ОСОБА_5, зареєстрований за реєстровим № 145.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 50 000 грн на відшкодування вартості домоволодіння АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 50 000 грн та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційних скарг, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_6 підлягає відхиленню, а касаційна скарга ОСОБА_3 - задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно із ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_7, як власник домоволодіння, договір купівлі-продажу від 28 січня 2006 року не підписував, тому вказаний будинок вибув із його володіння поза його волею та всупереч встановленому законом порядку, а отже наявні правові підстави для визнання договору недійсним.

Також суд дійшов висновку про те, що оскільки повернення спірного майна в натурі неможливе внаслідок його знесення, тому підлягає стягненню його вартість із ОСОБА_6 у сумі 50 000 грн у зв'язку з тим, що встановити вартість майна на день розгляду справи неможливо.

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають матеріалам справи й вимогам закону. При цьому доказам, поданим сторонами, судом надана належна правова оцінка (ст. 212 ЦПК України).

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині стягнення з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_3 вартості домоволодіння, апеляційний суд виходив із того, що позивачем неправильно обрано спосіб захисту порушених прав, оскільки ОСОБА_6 є добросовісним набувачем зазначеного домоволодіння, а тому для відновлення порушених прав він має звернутися до суду із позовом у порядку ст. 388 ЦК України.

Проте погодитись із такими висновками суду апеляційної інстанції не можна.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Справа розглядається в апеляційному суді за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими законом.

Таким вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції в частині стягнення вартості домоволодіння не відповідає з огляду на таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 338 ЦПК України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Проте суд апеляційної інстанції не врахував висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 11 лютого 2015 року про направлення справи на новий розгляд, що є порушенням норм процесуального права.

Судом встановлено, що 28 січня 2006 року між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_4, ОСОБА_5 (покупці) укладено договір купівлі-продажу домоволодіння АДРЕСА_2.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_7 помер.

23 травня 2012 року син померлого ОСОБА_3 звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті батька.

Згідно із протоколами допиту потерпілого у кримінальній справі ОСОБА_7 та свідка ОСОБА_4, які були отримані в ході розслідування кримінальної справи щодо незаконного заволодіння будинком АДРЕСА_2, було встановлено, що ОСОБА_4, ОСОБА_5 не мали наміру купувати спірний будинок, коштів за будинок не сплачували, продавця ОСОБА_7 у нотаріуса не бачили, в будинку ніколи не проживали і не мали ані документів, ані ключів від будинку. Формальними покупцями будинку їх попросив виступити ОСОБА_8

У висновку експерта від 13 вересня 2008 року було вставлено, що підпис в графі "Підписи ОСОБА_7 в договорі від 28 січня 2006 року, посвідченому приватним нотаріусом Семенюк Ж.П., виконаний не ОСОБА_7, а іншою особою.

З матеріалів справи вбачається, що 29 червня 2006 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 (продавці) та ОСОБА_10 (покупець) уклали договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_3

29 серпня 2006 року ОСОБА_10 продав Ѕ частки домоволодіння ОСОБА_11

08 лютого 2007 року ОСОБА_10 та ОСОБА_11 продали дане домоволодіння ОСОБА_8

05 липня 2012 року між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_6 (покупець) укладено договір купівлі-продажу вказаного домоволодіння, посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу КиселюкО.В. та зареєстрований в реєстрі за № 1967.

Згідно з п. 2 вказаного договору відчужуване домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 0, 2000 га, яка відчужується одночасно з домоволодінням.

Згідно з п. 7 вказаного договору продаж домоволодіння вчинено за 50 000 грн.

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про відмову у стягненні вартості домоволодіння, зазначив, що ОСОБА_3 з віндикаційним позовом (ст. 388 ЦК України) до ОСОБА_6 не звертався, а положення ч. 1 ст. 216 ЦК України до правовідносин між сторонами не застосовується.

Разом із тим колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду апеляційної інстанції з урахуванням наступного.

Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення глави 83 ЦК України (435-15) застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Виходячи зі змісту зазначеної норми можна виокремити особливості змісту та елементів кондикційного зобов'язання.

Характерною особливістю кондикційних зобов'язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов'язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов'язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так неправомірних. Крім того, у кондикційному зобов'язанні не має правового значення чи вибуло майно, з володіння власника за його волею чи всупереч його волі, чи є набувач добросовісним чи недобросовісним.

Кондикційне зобов'язання виникає за наявності таких умов:

3) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого);

4) набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Конструкція статті 1212 ЦК, як і загалом норм глави 83 ЦК (435-15) , свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Ознаки, характерні для кондикції, свідчать про те, що пред'явлення кондикційної вимоги можна визнати належним самостійним способом захисту порушеного права власності, якщо: 1) річ є такою, що визначена родовими ознаками, в тому числі грошовими коштами; 2) потерпілий домагається повернення йому речі, визначеної родовими ознаками (грошових коштів) від тієї особи (набувача), з якою він не пов'язаний договірними правовідносинами щодо речі.

Узагальнюючи викладе, можна дійти висновку про те, що кондикція - позадоговірний зобов'язальний спосіб захисту права власності або іншого речового права, який може бути застосований самостійно. Кондикція також застосовується субсидіарно до реституції та віндикації як спосіб захисту порушеного права у тому випадку, коли певна вимога власника (титульного володільця) майна не охоплюється нормативним урегулюванням основного способу захисту права, але за характерними ознаками, умовами та суб'єктним складом підпадає під визначення зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Норма статті 388 ЦК України може застосовуватись як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Згідно з п. п. 5, 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів справи, суд першої інстанції, з урахуванням положень ст. ст. 3, 15 ЦК України, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 керувався як положеннями ст. 216 ЦК України, так і положеннями ст. 388 ЦК України, проте посилання суду на положення ст. 216 ЦК України не впливає на правильність рішення місцевого суду і не може бути підставою для його скасування.

Таким чином, суд першої інстанції, врахувавши висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 11 лютого 2015 року, правильно встановив характер правовідносин між сторонами та правильно застосував норми матеріального права, та дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищогоспеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 28 березня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2015 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.