Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

Ситнік О.М., Демяносова М.В., Ступак О.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання кредитного договору, договору застави та додаткової угоди недійсними, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 05 травня 2016 року,

У жовтні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому зазначав, що 27 лютого 2007 року між ним та Публічним акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") укладений кредитний договір № CVHMAE00000978, відповідно до якого позивачу надано кредит у розмірі 39 992,59 євро зі сплатою 9 % річних строком до 23 лютого 2012 року.

Вказував, що банк не мав права надавати йому кредит в іноземній валюті, оскільки не має ліцензії на здійснення валютних операцій, а також на несправедливість умов кредитного договору та порушення прав споживача.

Просив визнати недійсним кредитний договір № CVHMAE00000978, укладений 27 лютого 2007 року між ним та ПАТ КБ "ПриватБанк"; визнати недійсним договір застави рухомого майна № CVHMAE00000978, додаткову угоду від 27 березня 2012 року до кредитного договору.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 березня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 05 травня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи у касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що 27 лютого 2007 року між ОСОБА_4 та ПАТ КБ "ПриватБанк" укладено кредитний договір № CVHMAE00000978, згідно з умовами якого позивачу надано кредит у розмірі 39 992,59 євро зі сплатою 9 % річних строком до 23 лютого 2012 року для придбання автомобіля (а. с. 2224). Факт отримання кредитних коштів визнається позивачем й підтверджується заявкою на видачу готівки (а. с. 29).

На забезпечення виконання умов кредитного договору між ОСОБА_4 та ПАТ КБ "ПриватБанк" 27 лютого 2007 року укладено договір застави рухомого майна, а саме - вантажного автомобіля MERCEDES-BENZ SPRINTER 316 CDI, який належить позивачу на праві власності (а. с. 2528).

27 березня 2012 року між сторонами укладено додаткову угоду до кредитного договору, якою сторони уточнили розмір заборгованості, строк дії договору та визначили інші умови (а. с. 55, 56).

Згідно зі ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти є грошима у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент. У ст. ст. 47, 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього Декрету.

Встановлено, що на час укладення оспорюваних угод банк мав генеральну ліцензію від 19 березня 1992 року № 22 та дозвіл Національного банку України від 19 березня 1992 року № 22-2 на здійснення операцій з валютними цінностями, що позивачем не спростовано. Доводи про незаконність видачі кредиту в іноземній валюті внаслідок відсутності індивідуальної банківської ліцензії є необґрунтованими, оскільки за законом такої ліцензії не вимагається.

16 жовтня 2011 року вступив у силу Закон України від 22 вересня 2011 року № 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (3795-17) , згідно з яким ч. 1 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" було доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Кредитний договір укладено сторонами 27 лютого 2007 року і на час укладення цього кредитного договору Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) не передбачав заборони на надання споживчих кредитів у іноземній валюті, про що правильно вказали суди першої й апеляційної інстанцій.

За змістом ст. ст. 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише у тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Такий висновок узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

Суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог відповідно до ст. ст. 533, 626, 628 ЦК України (435-15) , оскільки на момент укладення договорів банк мав генеральну ліцензію на здійснення операцій з валютними цінностями, а індивідуальної банківської ліцензії законом не вимагалося. При підписанні спірних договорів сторони досягли всіх істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Крім цього, позивач після підписання договорів виконував їх умови, що свідчить про його згоду з цими умовами.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, на правильність висновків судів вони не впливають та їх не спростовують.

Згідно ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судами першої й апеляційної інстанцій при розгляді справи дотримано вимоги закону, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу відхилити, а судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 березня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 05 травня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.