149/753/16-ц Про розподіл боргів подружжя - 26.07.2017 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - ОСОБА_5, про розподіл боргів подружжя, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 07 вересня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року,

У березні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаним позовом, в якому просив визнати борг у розмірі 6 360 000 грн спільним боргом подружжя, його та ОСОБА_4, у рівних частках.

Свої вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що під час перебування у шлюбі з відповідачем ними було вирішено питання про відкриття власного бізнесу, для чого необхідно було придбати нежитлові приміщення, щоб у подальшому переобладнати їх під станцію технічного обслуговування. Проте на той час у подружжя не було грошових коштів, щоб придбати нерухомість та провести її реконструкцію, переобладнавши під станцію, тому позивач звернувся до свого знайомого ОСОБА_6 із пропозицією укласти договір про спільну діяльність. Такий договір було укладено і за його умовами ОСОБА_7 передав позивачу грошові кошти у розмірі 300 тис. доларів США. для купівлі нежитлової споруди. За біржовою угодою від 23 січня 2002 року позивачем придбано нерухоме майно та в подальшому проведено реконструкцію споруди під станцію технічного обслуговування.

Як стверджував позивач, грошові кошти у розмірі 300 тис. доларів США були взяті позивачем для відкриття бізнесу, для утримання родини: жінки та двох їхніх синів. Деякий час ОСОБА_4 працювала на станції та вела бухгалтерію. Тобто грошові кошти були використані в інтересах сім'ї.

Станом на час звернення до суду з цим позовом позивач повинен виконати зобов'язання із повернення коштів, які були ним взяті для купівлі та реконструкції станції технічного обслуговування, яка визнана спільним майном подружжя та поділена між ними порівну, а тому позивач вважає, що вказаний борг повинен бути визнаний спільним боргом подружжя і розподілений між ними як і майно - в рівних частинах.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 07 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 14 грудня 2016 року, позов задоволено.

Визнано борг у розмірі 6 360 000 грн спільним боргом подружжя в рівних частках.

Визнано за ОСОБА_4 1/2 частини боргу, який стягнутий на користь ОСОБА_5 за рішенням апеляційного суду Черкаської області від 01 березня 2016 року у розмірі 3 180 000 грн.

Визнано за ОСОБА_3 1/2 частини боргу, який стягнутий на користь ОСОБА_5 за рішенням апеляційного суду Черкаської області від 01 березня 2016 року у розмірі 3 180 000 грн.

Стягнуто із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 3 180 000 грн.

Вирішено питання про судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Відповідно до п. 6 розд. XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України (1618-15) від 18 березня 2004 року.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

З урахуванням вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зміст ухвали суду апеляційної інстанції передбачено в ст. 315 ЦПК України, в якій, зокрема, зазначаються узагальнені доводи та заперечення осіб, які беруть участь у справі; встановлені судом першої інстанції обставини; мотиви, з яких апеляційний суд виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався; у разі відхилення апеляційної скарги зазначаються мотиви її відхилення.

Проте оскаржувані судові рішення першої й апеляційної інстанцій зазначеним вимогам процесуального права не відповідають.

Судом установлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із 14 червня 1995 року перебували у зареєстрованому шлюбі, мають двох дітей.

Також установлено, що 20 січня 2002 року між ОСОБА_7 та суб'єктом підприємницької діяльності (далі - СПД) ОСОБА_3 укладено договір про спільну діяльність, за умовами якого сторони на підставі ст. 430 ЦК УРСР зобов'язалися спільно діяти для досягнення спільної господарської мети, відповідно до якої ОСОБА_7 надав ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 300 тис. доларів США для розвитку бізнесу та досягнення спільних цілей у сфері господарської діяльності, а саме: для купівлі нежитлової споруди, що розташована по АДРЕСА_1 За умовами договору ОСОБА_3 у строк до 20 січня 2013 року зобов'язаний повернути ОСОБА_7 отримані від останнього кошти.

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 19 вересня 2014 року визнано об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 будівлі та споруди, що розташовані по АДРЕСА_2 що в цілому складаються зі складу літ. "Б", гаража літ. "Г" з гаражною ямою літ. "Г/Г", магазину літ. "В1", складу літ. "В" із гаражною ямою літ. "Г/В", складу літ. "К", вбиральні літ. "Д", льоху літ. "Ж", піднавісу літ. "Л"; визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частини вищевказаних будівель та споруд, що розташовані по АДРЕСА_3

22 вересня 2014 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 укладено договір відступлення права вимоги, за умовами якого останній набув прав нового кредитора за договором про спільну діяльність від 20 січня 2002 року. ОСОБА_5 звертався до ОСОБА_3 із вимогою виконати зобов'язання, однак, враховуючи скрутне матеріальне становище, нестабільність економічної ситуації в країні (значне знецінення гривні щодо іноземної валюти) позивач не міг повернути суми боргу.

ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про повернення боргу, і борг стягнуто з останнього в судовому порядку рішенням апеляційного суду Черкаської області від 01 березня 2016 року.

Задовольняючи указаний позов про розподіл боргів подружжя, суд першої інстанції, із висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із доведеності та обґрунтованості заявлених позовних вимог та наявності підстав, передбачених ст. ст. 61 та 65 СК України, для визнання боргу у розмірі 6 360 000 грн спільним боргом подружжя в рівних частках та присудження відповідачу половини суми цього боргу.

При цьому суд вважав установленим факт, що грошові кошти у розмірі 300 тис. доларів США були взяті ОСОБА_3 для відкриття бізнесу, для утримання родини: жінки та двох їхніх синів. Зокрема, нерухоме майно по АДРЕСА_1 придбано сторонами за кошти, які позивач отримав від ОСОБА_7 за договором про спільну діяльність.

Також суд дійшов висновку, що відповідач не довела того факту, що спільну нерухомість по АДРЕСА_1 подружжя придбало за інші кошти, ніж ті, які вказував позивач.

Однак із вказаними висновками не можна погодитися виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1 ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Під майном ч. 1 ст. 190 ЦК України має на увазі окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Частина 4 ст. 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Отже, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є як предмети матеріального світу, так і майнові права та обов'язки.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 19 червня 2013 року № 6-55цс13, договір, укладений одним із подружжя, створює обов'язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім'ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім'ї.

Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на задоволення потреб сім'ї, а на інші потреби, не створює обов'язків для іншого з подружжя.

Стаття 1 ЦПК України передбачає, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом ст. 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Зокрема, ч. 4 ст. 10 ЦПК України передбачено, що суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Частиною 3 ст. 61 ЦПК України установлено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до вимог ст. 179 ЦПК України предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у частині першій цієї статті, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

Загальні вимоги процесуального права, закріплені у ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначають обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, якими суд керувався при вирішенні позову.

Проте на порушення вищевказаних норм процесуального права суди попередніх інстанцій не установили достатньо повно обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_3 до позовної заяви додав копію рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 19 вересня 2014 року, ухваленого у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Публічне акціонерне товариство "Акціонерний банк "Укргазбанк", про визнання майна спільною сумісною власністю та поділ спільного сумісного майна подружжя; за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання майна особистою власністю, поділ майна подружжя; за позовом третьої особи із самостійними вимогами ОСОБА_7 до ОСОБА_3, третя особа на стороні відповідача - ОСОБА_4, про визнання права власності на майно (а. с. 6-8, т. 1).

Вказаним рішенням суду позов ОСОБА_4 задоволено у повному обсязі, позов ОСОБА_3 - частково; визнано об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 будівлі та споруди, що розташовані по АДРЕСА_2 що в цілому складаються зі складу літ. "Б", гаража літ. "Г" з гаражною ямою літ. "Г/Г", магазину літ. "В1", складу літ. "В" із гаражною ямою літ. "Г/В", складу літ. "К", вбиральні літ. "Д", льоху літ. "Ж", піднавісу літ. "Л"; визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частини зазначених будівель та споруд; визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини зазначених будівель та споруд; визнано житловий будинок із надвірними спорудами, що розташований по АДРЕСА_4, спільним майном ОСОБА_4 та ОСОБА_3; визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частини указаного вище житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд; визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частини указаного вище житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд; вирішено питання про судові витрати.

Зі змісту вищевказаного рішення суду вбачається, що у своєму зустрічному позові ОСОБА_3 посилався на те, що 20 січня 2002 року він як приватний підприємець із метою здійснення підприємницької діяльності уклав із ОСОБА_7 договір про спільну діяльність, за умовами якого він отримав від останнього грошові кошти для купівлі нежитлової споруди, що розташована по АДРЕСА_1, яку ОСОБА_3 придбав як приватний підприємець за біржовою угодою від 23 січня 2002 року із прилюдних торгів. У подальшому він теж як приватний підприємець реконструював вказаний об'єкт нерухомості під станцію технічного обслуговування, магазин, склад та ввів в експлуатацію. Так, відповідно до акта державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об'єкта в експлуатацію від 24 лютого 2004 року забудовником значиться ПП ОСОБА_3 Рішенням Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 18 травня 2006 року реконструйовані та перебудовані будівлі та споруди об'єднано в один об'єкт та присвоєно єдиний номер - 21А. У подальшому рішенням Виконавчого комітету Хмільницької міської ради від 29 квітня 2010 року адресу змінено на АДРЕСА_5

Також згідно зі змістом указаного рішення суду під час розгляду справи третя особа із самостійними вимогами - ОСОБА_7 подав заяву про залишення його позову без розгляду.

Крім того, ОСОБА_3 додано до позовної заяви копію рішення апеляційного суду Черкаської області від 01 березня 2016 року, ухваленого у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 про стягнення боргу (а. с. 10-11, т. 1), хоча і не з повним текстом, проте на а. с. 66-69, т. 1 знаходиться вказане рішення із повним текстом, згідно з яким судом установлено, що 20 січня 2002 року між фізичною особою ОСОБА_7 та СПД ОСОБА_3 було укладено договір про спільну діяльність, за умовами якого ОСОБА_7 передав ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 300 тис. доларів США на поворотній основі, для купівлі нежитлової споруди загальною площею 984,7 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_6 та складається з адміністративного будинку літ "А", загальною площею 352,3 кв. м, огорожі № 1, складів літ. "Б", "б", 61, 62, загальною площею 759,7 кв. м, складу літ. "В", загальною площею 59,9 кв. м, гаража літ. "Г", загальною площею 165,1 кв. м, складу літ "Е", загальною площею 521,6 кв. м, складу літ. "К", загальною площею 261,5 кв. м, що складається із таких приміщень: підвал пр. І, ІІ загальною площею 116,3 кв. м; І поверх, пр. № 2 загальною площею 69,3 кв. м; пр. № 3 загальною площею 46,7 кв. м; ІІ поверх, пр. № 3 загальною площею 29,2 кв. м; вбиральні літ. "Д", "З"; льоху літ. "Ж"; навісу літ. "Л".

Станом на час укладення 20 січня 2002 року між ОСОБА_7 та СПД ОСОБА_3 вищевказаного договору про спільну діяльність діяв ЦК УРСР (1540-06) , глава 38 якого регулювала поняття сумісної діяльності.

Так, згідно зі ст. 430 ЦК УРСР (у редакції, чинній станом на час укладення зазначеного договору від 20 січня 2002 року) за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети, як-то: будівництво і експлуатація міжколгоспного або державно-колгоспного підприємства або установи (що не передаються в оперативне управління організації, яка є юридичною особою), будування водогосподарських споруд і пристроїв, будівництво шляхів, спортивних споруд, шкіл, родильних будинків, жилих будинків і т. ін.

Громадяни можуть укладати договір про сумісну діяльність лише

для задоволення своїх особистих побутових потреб.

Стаття 432 ЦК УРСР на той час передбачала, що для досягнення мети, зазначеної у ст. 430 цього Кодексу, учасники договору про сумісну діяльність роблять внески грошима чи іншим майном або трудовою участю.

Грошові та інші майнові внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є їх спільною власністю.

Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України (435-15) , Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Статтею 1130 ЦК України передбачено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Згідно зі ст. 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.

Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Установивши факт, що грошові кошти у розмірі 300 тис. доларів США були взяті ОСОБА_3 для відкриття бізнесу, для утримання родини: жінки та двох їхніх синів, суд залишив поза увагою й належною правовою оцінкою вищевикладене та не дослідив питання про те, чи було одержане за договором майно використане саме в інтересах сім'ї і чим це підтверджується.

При цьому суд залишив поза увагою ту обставину, що ОСОБА_4 не надавала своєї згоди на укладення зазначеного договору про спільну діяльність, за яким її чоловік отримав 300 тис. доларів США на поворотній основі.

Разом із тим суд не дослідив належним чином умов зазначеного договору про спільну діяльність від 20 січня 2002 року, не витребував зазначеного договору від позивача ОСОБА_3, адже такий у справі відсутній, у зв'язку з чим не встановив належним чином дійсної правової природи укладеного договору (спільна діяльність чи позика).

Крім того, суд не зазначив обставин і фактів на спростування заперечень відповідача проти позову щодо адреси нерухомості, а саме: АДРЕСА_7 (а. с. 53-55, т. 1), та не перевірив належним чином інформації стосовно цього про те, що адреса із АДРЕСА_1 змінювалася на АДРЕСА_8 у зв'язку з чим суд не дослідив питання про те, чи є ці адреси одним і тим самим об'єктом нерухомості.

Таким чином, вищевказаних положень норм матеріального права суд не врахував, чим порушив норми процесуального права, усупереч вимог ст. ст. 212- 215 ЦПК України у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, що призвело до неправильного вирішення справи.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а ухвалені у справі судові рішення першої й апеляційної інстанцій - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.