Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Журавель В.І.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справуза позовом заступника прокурора м. Рівне в інтересах держави до Рівненської міської ради, управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради, ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: управління освіти виконавчого комітету Рівненської міської ради, Рівненська загальноосвітня школа Рівненської міської ради № 11, про визнання рішення міської ради та договору купівлі-продажу об'єкта нерухомості недійсними, витребування майна із чужого незаконного володінняза касаційними скаргами ОСОБА_3, Рівненської міської ради, управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради на рішення апеляційного суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року,

У грудні 2014 року заступник прокурора м. Рівне в інтересах державизвернувся до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 25 вересня 2008 року Рівненською міською радою прийнято рішення "Про приватизацію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1". На підставі вищевказаного рішення міської ради 2 жовтня 2009 року між територіальною громадою м. Рівне в особі управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу будівлі (в кількості 2), яка складається з підсобного приміщення літ. "Б-2", загальною площею 92,3 кв. м та будівлі літ. "В-1", загальною площею 29,0 кв. м по АДРЕСА_1.

Прокурор зазначав про те, що 22 травня 2012 року ОСОБА_3 продала спірне нежитлове приміщення ОСОБА_4 Вважав, що рішення міської ради від 25 вересня 2008 року прийнято з порушенням норм чинного законодавства України, оскільки вказані у цьому рішенні приміщення відносяться до об'єктів освіти, а, отже, відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна", приватизації не підлягають.

З урахуванням наведеного прокурор на підставі ст. ст. 203, 215, 388 ЦК України просив рішення міської ради від 25 вересня 2008 року та договір купівлі-продажу від 2 жовтня 2009 року визнати недійсними; витребувати спірні приміщення із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 та повернути у власність територіальної громади м. Рівне.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 листопада 2015 року у задоволенні позову заступника прокурора м. Рівне в інтересах держави відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року рішення районного суду скасовано. Позов заступника прокурора м. Рівне в інтересах держави задоволено.

Рішення Рівненської міської ради № 1868 від 25 вересня 2008 року про затвердження переліку об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а саме щодо нежитлових приміщень, загальною площею 128,6 кв. м по АДРЕСА_1, визнано незаконним та скасовано.

Визнано недійсним, укладений 2 жовтня 2009 року між територіальною громадою м. Рівне, в особі управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та ОСОБА_3, договір купівлі-продажу будівлі (в кількості 2), яка складається з підсобного приміщення літ. "Б-2", загальною площею 92,3 кв. м та будівлі літ. "В-1", загальною площею 29,0 кв. м по АДРЕСА_1.

У касаційних скаргах ОСОБА_3, Рівненська міська рада, управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять рішення апеляційного суду скасувати й залишити у силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову прокурора, суд першої інстанції виходив із того, що прокурор не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що спірні нежитлові приміщення, щодо яких міською радою 25 вересня 2008 року прийнято рішення про їх приватизацію, відповідно до ч. 1 ст. 63 Закону України "Про освіту" належали на відповідній правовій підставі юридичній особі, яка мала статус державного навчального закладу. Крім того, прокурором пропущено строк позовної давності.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов заступника прокурора м. Рівне в інтересах держави, виходив із того, що рішення міської ради від 25 вересня 2008 року про затвердження переліку об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації шляхом викупу орендарем, а саме щодо спірних нежитлових приміщень є таким, що суперечить вимогам законодавства, оскільки такі приміщення належали на відповідній правовій підставі юридичній особі, яка мала статус державного навчального закладу. На підставі вищевказаного договір купівлі-продажу від 2 жовтня 2009 року зазначених вище приміщень є недійсним. Отже, такі нежитлові приміщення підлягають витребуванню із чужого незаконного володіння. Прокурором строк позовної давності не пропущено, оскільки такий строк повинен обчислюватись з моменту коли прокурору стало відомо про те, що рішенням міської ради від 25 вересня 2008 року стосується саме приватизації нерухомого майна, яке перебуває у складі об'єкта освіти, тобто, після розміщення 14 серпня 2014 року на сайті "ВСЕ" статті "Депутати Рівненської міської ради не ділитимуть землю школи" і проведення у зв'язку із цією публікацією прокурорської перевірки, а доводи відповідачів про те, що прокурор приймав участь у роботі сесії міської ради від 25 вересня 2008 року, коли було прийнято спірне рішення, є безпідставними.

Проте повністюпогодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 25 вересня 2008 року Рівненською міською радою прийнято рішення "Про приватизацію нежитлових приміщень по АДРЕСА_1" № 1868. На підставі вищевказаного рішення міської ради, 2 жовтня 2009 року між територіальною громадою м. Рівне, в особі управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу будівлі (в кількості 2), яка складається з підсобного приміщення літ. "Б-2", загальною площею 92,3 кв. м та будівлі літ. "В-1", загальною площею 29,0 кв. м по АДРЕСА_1.

22 травня 2012 року ОСОБА_3 продала спірне нежитлове приміщення ОСОБА_4

Задовольняючи позов, апеляційний суд не звернув уваги на таке.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України (254к/96-ВР) , які закріплюють обов'язок держави забезпечувати: захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), споживачів (ст. 42), захист прав і свобод людини і громадянина судом, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідними міжнародними судовими установами чи міжнародними організаціями (ст. 55).

У ст. 15 ЦК України безпосередньо не визначаються органи, які здійснюють захист цивільних прав.

Так, крім органів, зазначених у ст. 55 Конституції України, відповідно до окремих актів законодавства України здійснюють захист цивільних прав та інтересів або сприяють їх захисту, зокрема, органи прокуратури.

У ч. 2 ст. 2 ЦК України передбачено, що одним із учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі ст. ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Згідно з ч. 2 ст. 3 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

Одним із таких органів є прокуратура, на яку п. 2 ст. 121 Конституції України покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.

Статтею 45 ЦПК України передбачено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві.

У разі прийняття судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності до заявлених прокурором вимог, оскільки про порушення вимог закону при прийнятті рішенням міської ради від 25 вересня 2008 рокупрокурор дізнався лише після розміщення 14 серпня 2014 року на сайті "ВСЕ" статті "Депутати Рівненської міської ради не ділитимуть землю школи" і проведення у зв'язку із цією публікацією прокурорської перевірки.

Разом з тим відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

З огляду на положення ст. 261 ЦК України, ст. 45 ЦПК України з урахуванням тієї обставини, що у справі, яка переглядається, прокурор не обґрунтував правових підстав незазначення органу для захисту інтересів держави, при тому, що визначає цей орган, заявляючи вимогу про витребування майна певному органу, а не позивачу, і,зважаючи на те, що власником спірної земельної ділянки є відповідна міська рада, суди повинні були з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до судуфактично в інтересах держави в особі відповідного органу, яке (право) пов'язано з моментом, коли самеуповноваженому органу, право якого порушене, стало відомо про таке порушення.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах Верховного суду України від 1 липня 2015 року № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року № 6-2407 цс 15, які у силу ст. 360-7 ЦПК Україниє обов'язковим для усіх судів України.

Судом установлено, що згідно з списком осіб, присутніх на пленарних засіданнях 21 сесії Рівненської міської ради, у першому пленарному засіданні 25 вересня 2008 року брав участь прокурор м. Рівного - Мидловець В.П., у зв'язку з чим органам прокуратури було відомо про прийняте Рівненською міською радою рішення від 25 вересня 2008 року № 1868. Крім того, у 2010 році прокуратурою м. Рівного перевірялися укладені міською радою договори купівлі-продажу.

Прокурор звернувся до суду з позовом лише у грудні 2014 року.

Представником ОСОБА_3 заявлено про застосування строку позовної давності (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Таким чином, апеляційний суд у порушення вищевказаних вимог закону та ст.ст. 212 - 214, 303, 316ЦПК України дійшовпередчасного висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокуратурою під час проведення перевірки факту порушення земельного законодавства.

Крім того, суду слід дослідити та надати оцінку доводам відповідачів про те, що Рівненська загальноосвітня школа Рівненської міської ради № 11 не була власником спірних нежитлових приміщень, оскільки ці приміщення перебували у комунальній власності, а саме територіальної громади м. Рівне в особі Рівненської міської ради, що підтверджується довідкою від 19 лютого 2009 року.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скарги ОСОБА_3, Рівненської міської ради, управління комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської радизадовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 24 лютого 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.