761/36756/14-ц Про визнання неправомірними дій приватного нотаріуса, скасування нотаріальної дії та зобов'язання вчинити дії - 13.07.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куликовської Тетяни Вікторівни, треті особи: Міністерство юстиції України, ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання неправомірними дій приватного нотаріуса, скасування нотаріальної дії та зобов'язання вчинити дії, за касаційними скаргами ОСОБА_5, в інтересах якої діє ОСОБА_7, та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Куликовської Тетяни Вікторівни, на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 20 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року,

У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Куликовської Т.В., у якому просив визнати неправомірними дії приватного нотаріуса КМНО Куликовської Т.В. з нотаріального посвідчення договору позики від 18 липня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1269, скасувати нотаріальну дію, вчинену приватним нотаріусом КМНО Куликовською Т.В. з нотаріального посвідчення договору позики від 18 липня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1269, та вилучити з Державного реєстру правочинів запис про реєстрацію зазначеного договору позики.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач не мала права посвідчувати договір позики від 18 жовтня 2007 року, оскільки позивач не надавав доручення ОСОБА_5 на укладення вказаного правочину. Як вбачається із довіреності, виданої позивачем на ім'я ОСОБА_5, посвідченої 16 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Ященко В.М., зареєстрованої в реєстрі за № 5820, у ОСОБА_5 були відсутні повноваження на

підписання від імені ОСОБА_3 договорів позики. Зазначав, що при посвідченні правочинів, вчиненні інших нотаріальних дій за участю уповноваженого представника нотаріус відповідно до ст. ст. 43, 44 Закону України "Про нотаріат" зобов'язаний був встановити особу, а також перевірити обсяг її повноважень, для чого нотаріусу подається довіреність або інший документ, що надає повноваження представникові. Разом з тим вказаною довіреністю представника ОСОБА_5 було уповноважено виключно розпоряджатися та управляти квартирою, а повноважень щодо отримання позики та підписання відповідного договору відсутні. Крім того, згідно з копією довіреності, долученої до справ приватного нотаріуса Куликовської Т.В. і за якою було перевірено повноваження ОСОБА_5, за паспортними даними прізвище (довірителя) зазначено не ОСОБА_3, а - ОСОБА_3. Таким чином, при підготовці до вчинення нотаріальної дії нотаріус не перевірила подані документи на предмет їх відповідності вимогам чинного законодавства та не з'ясувала відсутність або наявність розбіжностей, у тому числі щодо написання прізвища. Також прізвище позивача за паспортними даними було ОСОБА_3, а за договором позики - ОСОБА_3 Посилаючись на викладене, а також на порушення відповідачем ст. ст. 5, 44, 49 Закону України "Про нотаріат", позивач просив суд задовольнити позов.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 20 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року, позов задоволено частково. Визнано неправомірними дії приватного нотаріуса КМНО Куликовської Т.В. з нотаріального посвідчення договору позики від 18 жовтня 2007 року, зареєстрованого у реєстрі за № 1269. Скасовано нотаріальну дію з нотаріального посвідчення договору позики від 18 жовтня 2007 року, вчинену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Куликовською Т.В., зареєстровану в реєстрі за № 1269. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

У касаційних скаргах ОСОБА_5, в інтересах якої діє ОСОБА_7, та приватний нотаріус КМНО Куликовська Т.В. просять скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду й постановити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають задоволенню частково з огляду на наступне.

Судами встановлено, що згідно з довіреністю від 16 жовтня 2007 року, посвідченою приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ЯщенкоВ.М., ОСОБА_3 уповноважив ОСОБА_5 розпоряджатися (продати, обміняти, передати в іпотеку, оренду тощо), а також управляти належною йому квартирою АДРЕСА_1

Для цього ОСОБА_5 було, серед іншого, надано право розписуватися за ОСОБА_10, в тому числі підписати договір купівлі-продажу, міни, іпотеки, оренди тощо.

18 жовтня 2007 року приватним нотаріусом КМНО Куликовською Т.В. було посвідчено договір позики, укладений між ОСОБА_6 (позикодавець) та ОСОБА_3 (позичальник), від імені якого діяла ОСОБА_5, на підставі довіреності, посвідченої 16 жовтня 2007 року приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Ященко В.М., зареєстрованої в реєстрі за № 5820 (а. с. 19, 20).

На забезпечення належного виконання вищевказаного договору позики 18 жовтня 2007 року приватним нотаріусом КМНО Куликовською Т.В. було посвідчено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 укладений між тими самими сторонами (а. с. 21-24).

Також встановлено, що прізвище позивача у довіреності на вчинення дій із розпорядження та управління квартирою від 16 жовтня 2007 року та у договорі позики від 18 жовтня 2007 року відрізняються, оскільки в останньому вказано прізвище як ОСОБА_3, а в довіреності - ОСОБА_3 (а. с. 19, 25).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що при посвідченні договору позики приватним нотаріусом було порушено вимоги ст. ст. 43, 44 Закону України "Про нотаріат" та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5 (z0283-04) . При цьому суди дійшли висновку про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду з такими вимогами, оскільки про наявність спірного договору ОСОБА_11 дізнався у 10 жовтня 2012 року під час ознайомлення із матеріалами справи за позовом ОСОБА_6 до нього про стягнення боргу.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 50 Закону України "Про нотаріат" нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.

Отже, з огляду на викладене та з урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Задовольняючи вимоги ОСОБА_12 про визнання неправомірним дій приватного нотаріуса з посвідчення договору позики та скасування цієї нотаріальної дії, як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції не звернули уваги на те, що позивач не оскаржував вказаний договір, а у 2011 році сплатив на користь ОСОБА_6 заборгованість за цим договором у повному обсязі, у зв'язку із чим не перевірили, чи є зазначені вимоги належним способом захисту у розумінні ст. 16 ЦК України й у своїх рішеннях не зазначили, у чому полягає порушення прав та інтересів ОСОБА_12 вчиненням такої нотаріальної дії.

Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Крім того, у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) роз'яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Відповідачем заявлено про застосування позовної давності (а. с. 48, 82).

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 посилався на те, що він вважав, що договір позики є особистим зобов'язанням ОСОБА_13 й грошові кошти вона отримувала особисто для себе.

Разом з тим судами встановлено, що заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2010 року у справі № 2-3496/10 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_6 стягнуто заборгованість за договором позики з урахуванням відсотків у розмірі 16 145 528 грн 77 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Також встановлено, що 20 червня 2011 року ОСОБА_3 повернув ОСОБА_6 заборгованість за договором позики у розмірі 15 851 600 грн, що не заперечувалося й позивачем та підтверджується копією позовної заяви від 20 січня 2014 року (а. с. 58-72).

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Це стосується й доведення обставин пропуску строку позовної давності.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанції на порушення вимог ст. ст. 212, 213, 303, 316 ЦПК України зазначених норм закону не врахували, не встановили фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, зазначаючи, що позивачем не пропущено позовну давність, не врахували, що останнім не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що про оспорювану нотаріальну дію та договори позики та іпотеки від дізнався лише у жовтні 2012 року, не спростували доводи відповідача в тій частині, що про укладення договору дарування позивачу було відомо з моменту його підписання, пославшись лише на те, що ОСОБА_3 зазначав, що вважав договір позики особистим зобов'язанням ОСОБА_13

Отже, суди належним чином не перевірили обставин справи щодо моменту, коли позивач дізнався про порушення його прав та інтересів, ухваливши рішення на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України,

Загальними положеннями, закріпленими у ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215, 303, 316 ЦПК України, визначено вимоги щодо обов'язкового установлення судом під час вирішення спору в межах позовних вимог обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовних вимог, без виконання яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК Українипідставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.