Про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, розірвання договору та повернення майна - 06.07.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - Матвєєва ІннаМиколаївна, про визнання правочину недійсним, розірвання договору та повернення майна, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Миколаївської області від 24 грудня 2014 року,

У травні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, обґрунтовуючи вимоги тим, що 20 липня 2009 року між ним, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що при укладенні вказаного договору воля обох сторін була спрямована на укладення договору довічного утримання, а не договору купівлі-продажу квартири, позивач просив визнати зазначений договір купівлі-продажу недійсним на підставі ст. 235 ЦПК України, визнавши, що між сторонами було вчинено саме договір довічного утримання, розірвати договір довічного утримання з підстав його невиконання відповідачем з вересня 2011 року (п. 1 ч. 1 ст. 755 ЦК України) та повернути у його власність вказану квартири відповідно до положень ч. 1 ст. 756 ЦК України.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 вересня 2014 року в позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 24 грудня 2014 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 вересня 2014 року скасовано й ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 20 липня 2009 року між ОСОБА_3, ОСОБА_6 і ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Матвєєвою І.М., визнавши, що сторонами вчинено договір довічного утримання. Розірвано договір довічного утримання, укладений 20 липня 2009р. між ОСОБА_3, ОСОБА_6 і ОСОБА_4 Повернуто спірну квартиру у власність ОСОБА_3 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду й залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на наступне.

Судами встановлено, що в липні 2009 року між подружжям ОСОБА_6, 1933 року народження, і ОСОБА_3 1932 року народження, та ОСОБА_4, яка є племінницею ОСОБА_3 була досягнута домовленість щодо їх довічного утримання в обмін на належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1

На виконання цієї домовленості 14 липня 2009 року ОСОБА_6 та ОСОБА_3 були зняті з реєстраційного обліку по АДРЕСА_1 та 17 липня 2009 року зареєструвалися в квартирі № АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_4 на праві власності, де постійно проживали до 22 червня 2011 року.

20 липня 2009 року між ОСОБА_3, ОСОБА_7 і ОСОБА_4 було оформлено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 за ціною 18 391 грн.

19 липня 2011 року ОСОБА_3 та ОСОБА_8 з дозволу ОСОБА_4 знову були зареєстровані за адресою спірної квартири.

24 вересня 2011 року померла ОСОБА_6, після смерті якої відкрилася спадщина, яку прийняв ОСОБА_3

Відмовляючи в позові, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність передбачених ст. 235 ЦК України підстав, оскільки позивачем не надано належних доказів на підтвердження удаваності оспорюваного правочину.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та визнаючи спірний договір купівлі-продажу удаваним, вчинений для приховання іншого правочину, апеляційний суд виходив із відсутності волевиявлення ОСОБА_3 та ОСОБА_6 під час укладення ними договору на продаж відповідачу квартири, яка була їх єдиним житлом. Позивач та його дружина як особа похилого віку, яка за станом здоров'я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалися на передачу нерухомого майна у власність ОСОБА_4 лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, сторони досягли згоди саме щодо таких умов.

Проте повністю погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна з огляду на таке.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Разом із тим за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (ст. 744 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК Україниправочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги до правочинів. Їх невиконання є підставою для визнання правочинів недійсними.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК Україниудаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

У пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) роз'яснено, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 2 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Вирішуючи спір, на порушення вимог ст. ст. 10, 60, 212, 303, 316 ЦПК України суд апеляційної інстанції у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають до них застосуванню, не сприяв всебічному і повному з'ясуванню фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, не надав належної оцінки змісту договору купівлі-продажу, не звернув уваги на умови спірного договору щодо роз'яснення позивачу умов та правових наслідків договору купівлі-продажу, після чого вказаний договір було підписано. У тексті договору дарування не міститься застережень (умов) щодо зобов'язання відповідача надавати пожиттєве утримання.

Задовольняючи позов, апеляційний суд всупереч вимогам ч. 1 ст. 235 ЦК України не зазначив переконливих доказів, що підтверджують наявність чи відсутність обставин, які свідчать про наявність у діях позивача та відповідача намірів укладення договору купівлі-продажу з метою приховання факту укладення договору довічного утримання.

Також, судом не надано належної правової оцінки наявному у матеріалах справи рішенню Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 березня 2013 року та ухвалі апеляційного суду Миколаївської області від 25 квітня 2013 року у справі № 2-5439/11 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладеного 20 липня 2009 року між ним, ОСОБА_6 та ОСОБА_4 з підстав, передбачених ст. 235 ЦК України. В обґрунтування вказаного позову ОСОБА_3 посилався на те, що насправді сторони мали на меті укладення договору довічного утримання.

Крім того, дійшовши висновку про визнання договору купівлі-продажу недійсним повністю, суд не звернув уваги на те, що дружина позивача ОСОБА_6, яка також є стороною оспорюваного договору, за життя не зверталася до суду з позовом про визнання його недійсним.

Загальними положеннями, закріпленими у ст. ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215, 303, 316 ЦПК України, визначено вимоги щодо обов'язкового установлення судом під час вирішення спору в межах позовних вимог обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовних вимог, без виконання яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення судом норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлені, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ч. 3 ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до апеляційного суду.