Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М.,

суддів: Висоцької В.С., Євтушенко О.І.

Кафідової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон", треті особи: Управління з питань захисту прав споживачів Департаменту споживчого ринку і сфери послуг Дніпропетровської міської ради, Громадська організація "Дніпропетровський міський комітет захисту прав споживачів", про захист прав споживачів, визнання недійсним договорів лізингу, відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2016 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, в обґрунтування якого зазначав, що 26 грудня 2013 року між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лізингова компанія "Еталон" (далі - ТОВ "Лізингова компанія "Еталон") було укладено договір фінансового лізингу.

Відповідно до договору відповідач зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у його власність автомобіль марки Chevrolet Cruze, обумовленою вартістю 166 200 грн.

На виконання умов договору ним на рахунок відповідача було сплачено грошові кошти розмірі 16 620 грн, які він вважав 10 % авансовим платежем.

Проте у передачі предмету лізингу у встановлені законом строки йому було відмовлено з посиланням на те, що для отримання предмету лізингу необхідно здійснити попередній платіж у розмірі 50 % вартості автомобіля, а сплачені ним кошти є комісією за підготовку складання вказаного договору, втім сплатити половину вартості предмета лізингу в нього не було можливості.

Також зазначав, що в листопаді 2014 року, з реклами ТОВ "Лізингової компанії "Еталон", розміщеної в мережі Інтернет, він дізнався про можливість придбання автомобіля Ssang Yong в м. Одесі в розстрочку за ціною 200 000 грн, після чого 08 листопада 2014 року він уклав з відповідачем договір фінансового лізингу та сплатив 10 % вартості вказаного автомобіля в сумі 20 000 грн, які він також вважав авансовим платежем, але предмет лізингу йому передано не було у зв'язку із необхідністю оплати 50 % вартості автомобіля.

Зазначав, що сплативши 100 000 грн у рахунок половини вартості предмета лізингу, він зв'язався з представником відповідача, який його повідомив про підвищення вартості автомобіля на 80 000 грн у зв'язку із чим йому необхідно доплатити 40 000 грн.

Не маючи вказаної суми коштів, він обрав автомобіль марки Chery Tiggo, вартістю 206 000 грн, здійснив доплату за предмет лізингу та комісію за передачу предмета лізингу на загальну суму 9 899 грн 70 коп.

Проте пізніше його повідомили про зростання вартості автомобіля на 54 000 грн, у зв'язку із чим йому було запропоновано доплатити 27 000 грн.

Після чого він обрав автомобіль марки Byd F3, вартістю 164 000 грн та звернувся до відповідача з проханням виконати необхідні дії щодо оформлення документів для передачі йому автомобіля, проте вартість предмета лізингу знову підвисилась на 76 000 грн і тому для отримання автомобіля йому необхідно доплатити грошові кошти у розмірі 38 000 грн.

Посилаючись на грубе порушення з боку відповідача положень Закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) та Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , несправедливі умови договорів та використання нечесної підприємницької діяльності, що вводить в оману, просив суд визнати недійсними договори фінансового лізингу, укладені між ним та відповідачем 26 грудня 2013 року та 08 листопада 2014 року та стягнути з відповідача на свою користь в рахунок повернення сплачених коштів за вказаними договорами в сумі 146 519 грн 70 коп., а також просив стягнути з відповідача на свою користь 3 000 грн у рахунок відшкодування завданої йому моральної шкоди через постійне хвилювання та неможливість придбати омріяний автомобіль.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 26 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Лізингова компанія "Еталон".

Визнано недійсним договір фінансового лізингу від 08 листопада 2014 року, укладений між ОСОБА_3 та ТОВ "Лізингова компанія "Еталон".

Стягнуто з ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" на користь ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 146 519 грн 70 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2016 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзіОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням апеляційним судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що 26 грудня 2013 року між ОСОБА_3 та ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" було укладено договір фінансового лізингу, відповідно до п. 1.1. якого лізингодавець зобов'язується придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування майно, а саме: автомобіль марки Chevrolet Cruze, обумовленою вартістю 166 200 грн, а лізингоодержувач зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами цього договору.

За умовами вказаного договору лізингодавець зобов'язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу у користування позивача транспортний засіб, а саме: автомобіль Chevrolet Cruze, обумовленою вартістю 166 200 грн.

Відповідно до п. 1.3. договору замовлення предмету лізингу відбувається з моменту підписання лізингоодержувачем специфікації (додаток № 3) та сплати лізингоодержувачем на рахунок лізингодавця авансового платежу.

Пунктом 3.2. договору передбачено, що вартість предмета лізингу на момент укладання договору та розмір авансового платежу вказується в додатку № 1 до договору лізингу, який є його невід'ємною частиною.

Згідно з п. 3.4. вказаного договору у разі зміни вартості предмету лізингу до моменту повної сплати авансу лізингоодержувачу останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою виплати не менше 50 % від вартості предмета лізингу на момент його передачі, у такому випадку остаточна вартість предмета лізингу та поточні лізингові платежі будуть розраховані, визначені та встановлені в додатковій угоді до вказаного договору.

На виконання умов договору ОСОБА_3 сплатив ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" 16 620 грн, що підтверджується квитанцією від 26 грудня 2013 року.

Через сім днів позивач звернувся до представника лізингодавця з метою отримання автомобіля, але йому було повідомлено, що для цього необхідно здійснити попередній платіж у розмірі 50 % вартості автомобіля, проте вказана сума грошових коштів була відсутня у позивача.

В листопаді 2014 року з реклами ТОВ "Лізингова компанія "Еталон", розміщеної в мережі Інтернет, ОСОБА_3 дізнався про можливість придбання автомобіля Ssang Yong в м. Одесі за ціною 200 000 грн.

Перебуваючи за місцем розташування філії відповідача у м. Одесі, ОСОБА_3 уклав з ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" договір фінансового лізингу від 08 листопада 2014 року, зміст умов якого є аналогічним із умовами договору фінансового лізингу від 26 грудня 2013 року.

На виконання умов договору від 08 листопада 2014 року позивачем на рахунок відповідача було сплачено 20 000 грн.

Згодом ОСОБА_3 звернувся до відповідача з метою отримання предмета лізингу, проте йому було відмовлено у зв'язку із несплатою ним авансового платежу у розмірі 50 % від вартості автомобіля.

15 листопада 2014 року позивачем було сплачено на рахунок відповідача авансовий платіж у розмірі 100 000 грн, що підтверджується копією квитанції від 15 листопада 2014 року.

Проте, зв'язавшись із представником відповідача, йому стало відомомо про зростання ціни предмета лізингу на 80 000 грн, у зв'язку із чим йому необхідно було сплатити ще 40 000 грн, як авансових платіж для отримання вказаного автомобіля.

Також встановлено, що не володіючи вказаною сумою грошових коштів, ОСОБА_3 звернувся до відповідача з проханням підібрати автомобіль, вартість якого не перевищуватиме суму вже сплачених ним коштів.

Проте впродовж тижня пропозицій він менеджера не надходило, позивач самостійно на сайті ТОВ "Лізингова компанія "Еталон", обрав автомобіль марки Chery Tiggo, вартістю 206 000 грн.

Уточнивши у менеджера наявність та отримавши рахунок на сплату, позивач здійснив доплату за предмет лізингу та комісію за передачу предмета лізингу на загальну суму 9 899 грн 70 коп.

18 грудня 2014 року на його звернення до менеджера головного офісу відповідача щодо отримання автомобіля та подальших дій, його повідомили про підвищення ціни предмета лізингу на 54 000 грн та необхідності доплатити 27 000 грн.

Оскільки необхідної суми у позивача не було, він підібрав автомобіль марки Bуd F3, вартістю 164 000 грн та звернувся до відповідача з проханням виконати необхідні дії щодо оформлення документів для передачі йому автомобіля, на що отримав згоду.

Проте згодом відповідач повідомив ОСОБА_3 про необхідність сплатити 38 000 грн у зв'язку із подорожчанням автомобіля на 76 000 грн.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що в результаті нечесної підприємницької діяльності ТОВ "Лізингова компанія "Еталон" позивача було введено в оману щодо істотних умов договорів фінансового лізингу.

При цьому вказані умови порушують принцип добросовісності, внаслідок чого утворився дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду ОСОБА_3, як споживача послуг, що відповідно до ст. 216 ЦК України є підставою для визнання вказаних договорів недійсними та повернення останньому сплачених ним коштів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладанні вказаних договорів він був введений представником відповідача в оману щодо характеру сплачених платежів та суми після сплати якої можлива передача предмета лізингу.

Також апеляційним судом зазначено, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що він був позбавлений можливості ознайомитись із тестом договорів та додатків до дих з метою з'ясування їх змісту.

Колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками апеляційного суду з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції звертав увагу на те, що відповідно до п. п. 8.2.1, 8.2 договорів перший лізинговий платіж складається, в тому числі, із комісійної винагороди лізингодавця за організаційні заходи, пов'язані з підготовкою та укладанням цього договору (комісія за організацію), розмір якої за договором від 26 грудня 2013 року склав 16 620грн, а за договором від 08 листопада 2014 року комісія становила 20 000 грн.

Вказаний пункт договорів порушує принцип добросовісності, оскільки комісійна винагорода лізингодавця у розмірі 10 % за організацію договору відповідно до змісту ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" не є лізинговим платежем, а фактично полягала у виготовленні тексту договору, є завищеною та не співмірною з виконаною роботою. Тобто, такий платіж не є витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу та не відповідає вищенаведеним положенням вказаного Закону.

Також судом першої інстанції зазначено, що розділом 12 оспорюваних позивачем договорів фінансового лізингу встановлена жорстка відповідальність споживача перед лізингодавцем за невиконання будь-яких умов договору і водночас відсутня така відповідальність лізингодавця перед споживачем.

Пунктами 12.1 - 12.12 договорів стосовно лізингоодержувача встановлена відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій, можливості одностороннього розірвання договору лізингодавцем, відшкодування збитків, повернення предмета лізингу. Споживач же у даному випадку позбавлений можливості захистити свої права та інтереси у випадку порушення відповідачем умов договору.

Крім того, п. 12.11 договорів передбачено, що у випадку розірвання даного договору лізингоодержувачем до сплати останнім на рахунок лізингодавця авансового платежу, лізингодавець повертає сплачені за вирахуванням штрафу за дострокове розірвання договору в сумі 20 % від сплаченої суми авансових платежів. В такому випадку комісія за організацію даного договору лізингоодержувачу не повертається.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в ч. 2 ст. 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон № 1023-XII (1023-12) ). Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи норму ст. 18 цього Закону, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві.

За ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-XII несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 08 червня 2016 року у справі № 6-330цс16, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд зазначені норми закону не врахував та дійшов висновку про безпідставність посилань ОСОБА_3 на те, що договори укладені на умовах, які є несправедливими та порушують права останнього, у зв'язку із чим помилково скасував рішення суду першої інстанції.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 212 ЦПК України та ухвалене згідно із законом.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2016 року скасувати.

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2015 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.