Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, третя особа - Дніпровський районний відділ у м. Херсоні Управління Державної міграційної служби України в Херсонській області, про виселення та за зустрічним позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_3, ОСОБА_10, треті особи: виконавчий комітет Дніпровської у м. Херсоні ради, орган опіки та піклування, приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Живцова Надія Миколаївна, про визнання правочину недійсним, за касаційною скаргою ОСОБА_9 на рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 25 грудня 2015 року,

У липні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду із зазначеним вище позовом, у якому просила виселити відповідачів із будинку по АДРЕСА_1.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування від 16 червня 2015 року вона отримала в дар від ОСОБА_10 будинок за вказаною вище адресою, проте у ньому зареєстровані та проживають члени сім'ї колишнього власника.

Посилаючись на неможливість користування своєю власністю, позивач просила задовольнити позов.

У серпні 2015 року ОСОБА_9 подала зустрічний позов, у якому просила визнати недійсним договір дарування від 16 червня 2015 року житлового будинку по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_10 та ОСОБА_3

Посилалась на те, що вказаний договір є нікчемним через відсутність згоди органу опіки та піклування на його вчинення, оскільки в житловому будинку проживали, хоча й не були зареєстровані, малолітні діти: ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3. Вважає, що така згода є обов'язковою, навіть за відсутності реєстрації дітей, так як вони фактично проживали у домоволодінні, набули права користування через реєстрацію у будинку їхніх батьків.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 листопада 2015 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 25 грудня 2015 року, первинний позов ОСОБА_3 задоволено. Виселено ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 із будинку по АДРЕСА_1.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_9, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні первинного позову та про задоволення зустрічного.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам закону не повністю відповідають.

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13 травня 2015 року ОСОБА_10 належав житловий будинок АДРЕСА_1.

Відповідно до договору дарування від 16 червня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Живцовою Н.М. за реєстровим номером 1881, вищевказаний будинок ОСОБА_10 подарувала ОСОБА_3, яка, у свою чергу, зареєструвала право власності на нього.

Ухвалюючи рішення про задоволення первинного позову ОСОБА_3, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що у зв'язку із відчуженням ОСОБА_10 належного їй будинку припинилось і право членів її сім'ї на користування ним.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_9 про визнання недійсним договору дарування, суди зазначили, що фактичне проживання правнуків власника будинку, які не є членами його сім'ї, не може позбавити права розпорядження своїм майном.

Проте погодитися повністю з такими висновками судів не можна.

Зі змісту статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно зі ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Власник житлового будинку, квартири, згідно зі ст. 383 ЦК України, має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сімї, інших осіб.

Власник майна, згідно зі ст. 391 ЦК України, має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Статтями 156 та 405 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, яка є обов'язковою для всіх судів.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

За змістом ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (у редакції, чинній на час укладення договору іпотеки) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.

Отже, у разі вчинення правочину стосовно нерухомого майна (договір дарування), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов'язковою.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-392цс15, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів.

Згідно із правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 6-3005цс15, передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України "Про охорону дитинства" та статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Втім на вищевикладене суди при вирішенні спору уваги не звернули.

Так, судами встановлено, що у спірному будинку проживають та прописані ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 за згодою колишнього власника житла ОСОБА_10

Вирішуючи спір, суди дійшли висновку про те, що виселення відповідачів, а разом із ними і неповнолітніх дітей із спірного житла, за тих фактичних обставин, що мають місце у даній цивільній справі, не суперечить Закону України "Про охорону дитинства" (2402-14) та нормам ЖК (5464-10) і ЦК України (435-15) , оскільки за змістом ст. 156 ЖК УРСР та ст. 405 ЦК України право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на таке майно та у разі припинення права власності особи на квартиру припиняється право членів його сім'ї на користування нею. При цьому похідним є і право користування житлом неповнолітніх дітей.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_9 посилалась на те, що у спірному будинку також зареєстровані та проживають малолітні діти - правнуки ОСОБА_10: ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, а тому ОСОБА_10 не мала права вчиняти правочини і розпоряджатися будинком без попередньої згоди органу опіки та піклування, яка обов'язковою.

Суди, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_9, вважали, що договір дарування укладений відповідно до вимог чинного законодавства, а права та інтереси самої ОСОБА_9 та її малолітніх дітей в даному випадку не порушуються, оскільки вона не була співвласником будинку і втратила право користування ним у зв'язку з його відчуженням та зміною власника. Також суди зазначили, що батьки малолітніх дітей зобов'язані піклуватися про них та забезпечити житлом за місцем свого проживання.

Так, із матеріалів справи, зокрема довідки Дніпровського відділу Державної міграційної служби України в Херсонській області від 10 жовтня 2015 року, вбачається, що за вказаною вище адресою зареєстровані: ОСОБА_12 - з 20 червня 2015 року, ОСОБА_14 - з 04 серпня 2015 року, тобто після укладення оспорюваного правочину, а ОСОБА_13 за даними обліку адресно-довідкового підрозділу УДМВС України в Херсонській області за зазначеною адресою на значиться.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1, 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно із ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Таким чином, укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Вирішуючи спори щодо захисту прав дітей під час укладення договорів, суди повинні в кожному конкретному випадку перевіряти право користування житловим приміщенням дитиною, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі, серед яких зазначена й дитина) та на законі (ст. 405 ЦК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Положення Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" (1382-15) не ставить місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування, що визнається власником жилого приміщення.

Отже, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає.

Крім того, місце проживання дитини за фактичним місцем проживання батьків не є безумовним, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.

Між тим, на порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України суди не встановили усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, не з'ясували тривалість часу проживання неповнолітніх дітей у спірному будинку, чи був він їх постійним місцем проживання, чи мали вони право власності або право користування ним на час укладення оспорюваного правочину, чи мають батьки дітей інше місце проживання.

Також п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених вище норм закону у їх взаємозв'язку та взаємозалежності судам слід дійти висновку про те, чи добросовісно діяла сторона договору, ОСОБА_10, чи контрагент договору, ОСОБА_3, знала та чи за обставинами справи могла знати про те, що право користування квартирою мають діти і що відчужувач квартири не отримав згоди на це органу опіки та піклування.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах від 30 вересня 2015 року № 6-384 цс 15 і від 21 жовтня 2015 року № 6-1568 цс 15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

За таких обставин судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, у процесі якого суду слід урахувати наведене.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_9 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 листопада 2015 року та ухвалу апеляційного суду Херсонської області від 25 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.