Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Висоцької В.С.,

суддів: Кафідової О.В., Коротуна В.М.,

Леванчука А.О., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Сумської області від 17 грудня 2015 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що він 15 липня 2014 року передав у борг ОСОБА_4 200 000 грн., що еквівалентно 15 000 доларів США на строк до 01 жовтня 2014 року, про що останній написав відповідну розписку. Проте, відповідач свої зобов'язання не виконав та не повернув борг в обумовлений строк.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4 на свою користь борг за договором позики у розмірі 200 000 грн., проценти за договором у розмірі 11 389,04 грн., інфляційні втрати у розмірі 26 615,45 грн. та три відсотка річних від простроченої суми у розмірі 2 400 грн.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2015 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 235 404,49 грн. заборгованості, з яких: 200 000 грн. - заборгованість, 11 389,04 грн. - проценти за договором, 21 615,45 грн. - інфляційні втрати, 2 400 грн. - три відсотка річних. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Сумської області від 17 грудня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судом норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач як фізична особа отримав у позивача у борг кошти та не виконав своїх боргових зобов'язань, а тому сума боргу, проценти за договором, інфляційні втрати та три відсотка річних підлягають до стягнення з боржника на користь позикодавця.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що між сторонами можливо виникли певні правовідносини з договору від 16 жовтня 2012 року, укладеного між корпорацією "Сант" та ОСОБА_3 на придбання нерухомості на суму 200 000 грн. Між сторонами відсутні будь-які грошові зобов'язання, які випливають із договору позики.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що 15 липня 2014 року ОСОБА_4 написав розписку, за змістом якої він зобов'язався повернути ОСОБА_3 згідно рахунку корпорації "Сант" 200 000 грн. до 01 жовтня 2014 року (а. с. 5).

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин 1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічного висновку щодо застосування норм права дійшов Верховний Суд України у своїй постанові від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15, який має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Так, суд першої інстанції не встановив усіх обставин справи, не звернув уваги на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 листопада 2015 року № 6-1967цс15, не встановив правової природи договору, обставини отримання коштів й правовідносини позивача та корпорації "Сант".

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК та статей 33, 130 ЦПК України не роз'яснив сторонам права заявити клопотання про залучення до участі у справі корпорацію "Сант".

Разом з тим, апеляційний суд не зміг усунути ці недоліки в силу вимог ЦПК України (1618-15) .

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, заперечуючи проти даного позову, відповідач вказував, що він отримав кошти від позивача не як фізична особа, а як директор корпорації "Сант" згідно розрахунків та повернути повинна їх корпорація.

Проте, такі доводи відповідача судом першої інстанції не взято до уваги та задоволено позовні вимоги повністю.

Разом з тим, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог допустився припущень в обґрунтуванні відсутності підстав для задоволення позовних вимог, зокрема, зазначив, що між сторонами можливо виникли певні правовідносини з договору, укладеного між позивачем та юридичною особою.

У силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України судові рішення не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Однак, апеляційний суд не дослідив доказів, які б підтверджували зазначені обставини, а в рішенні суду не навів переконливих обґрунтувань, що договір позики укладено між позивачем та юридичною особою, не перевірив доводів позивача, що договір позики укладено між ним та ОСОБА_4, як фізичною особою, гроші передавалися при свідках ОСОБА_4 особисто, у розписці відсутні посилання на реквізити корпорації "Сант", або ж на посаду ОСОБА_4 як генерального директора корпорації та інше.

Судам необхідно надати належну правову оцінку цим доводам та встановити характер спірних правовідносин між сторонами розписки й вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Таким чином, суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України на вказані вище положення закону уваги не звернули, доводів та заперечень сторін не перевірили, не встановили всіх фактичних обставин справи, не дотрималися вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 335 ЦПК України суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Враховуючи викладене, судами неправильним застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 388 ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 15 квітня 2015 року та рішення апеляційного суду Сумської області від 17 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.