6-33234ск15 Про демонтаж самочинно влаштованої господарської споруди - 24.02.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про демонтаж самочинно влаштованої господарської споруди, за касаційними скаргами Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради та ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року,

У серпні 2014 року Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, обґрунтовуючи вимоги тим, що перевіркою працівниками Львівського комунального підприємства "Скнилівок" (далі - ЛКП "Скнилівок") встановлено, що у подвір'ї будинку по АДРЕСА_1 відповідач самовільно, без отримання дозвільних документів Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради встановила господарську споруду. Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 23 грудня 2013 року зобов'язано ОСОБА_3 демонтувати вказану споруду. 06 року та 17 лютого 2014 року відповідача було попереджено працівниками ЛКП "Скнилівок" про необхідність демонтажу у добровільному порядку самочинно встановленої господарської споруди, проте вказані попередження залишено без задоволення, що підтверджується актом ЛКП "Скнилівок" від 24 лютого 2014 року. Посилаючись на викладене, позивач просив зобов'язати ОСОБА_3 демонтувати господарську споруду розміром 5,30х3,00 м без фундаменту, самочинно влаштовану між стіною житлового будинку по АДРЕСА_1, існуючою цегляною огорожею будинковолодіння по АДРЕСА_2 та стіною сараю літ. "Е" по АДРЕСА_1, яка накрита металом з металевими воротами.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 17 листопада 2014 року позов задоволено. Зобов'язано ОСОБА_3, співвласника будинку по АДРЕСА_1, демонтувати господарську споруду розміром 5,30х3,00 м без фундаменту, самочинно влаштовану між стіною житлового будинку по АДРЕСА_1, існуючою цегляною огорожею будинковолодіння по АДРЕСА_2 та стіною сараю під літ. "Е" по АДРЕСА_1, яка накрита металом з металевими воротами. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 12 жовтня 2015 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 17 листопада 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_5 порушує питання про скасування рішення апеляційного суду й просить залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради у касаційній скарзі просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційні скарги підлягають відхиленню з огляду на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами встановлено, що ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є співвласниками будинковолодіння по АДРЕСА_1. Усі вказані особи зареєстровані у житловому будинку за вказаною адресою (а. с. 6).

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 17 жовтня 2003 року встановлено порядок користування зазначеним житловим приміщенням. Виділено у користування ОСОБА_3 жиле приміщення під літ. "1-6", площею 12,3 кв. м, літ. "1-5", площею 10,6 кв. м, сарай літ. "Б" (а. с. 46).

Актом-попередженням ЛКП "Скнилівок" від 14 листопада 2013 року та протоколом ЛКП "Скнилівок" від 18 листопада 2013 року встановлено порушення ОСОБА_3 ст. 150 КУпАП, зокрема самочинне будівництво господарської споруди без фундаменту між стіною житлового будинку по АДРЕСА_1, існуючою цегляною огорожею будинковолодіння по АДРЕСА_2 та стіною сараю літ. "Е" по АДРЕСА_1, яка накрита металом з металевими воротами.

Постановою адміністративної комісії при Залізничній районній адміністрації Львівської міської ради від 21 листопада 2013 року № 206 встановлено порушення ОСОБА_3 п. 21.1.31 Правил благоустрою м. Львова, зокрема самочинне встановлення господарської споруди, та накладено на ОСОБА_3 адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Актом ЛКП "Скнилівок" від 11 грудня 2013 року встановлено, що на подвір'ї вказаного будинку, на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності, та у спільному користуванні співвласників будинку, між стіною житлового будинку по АДРЕСА_1, існуючою цегляною огорожею будинковолодіння по АДРЕСА_2 та стіною сараю літ. "Е" по АДРЕСА_1 ОСОБА_3 самочинно встановила господарську споруду, яка накрита металом з металевими воротами.

Відповідно до витягу із протоколу засідання міжвідомчої комісії від 17 грудня 2013 року № 39 ОСОБА_3 було зобов'язано демонтувати вищевказану самочинну споруду (а. с. 5).

Розпорядженням Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 23 грудня 2013 року № 802 "Про самочинне будівництво, здійснене гр. ОСОБА_3." зобов'язано ОСОБА_3 у термін до 10 лютого 2014 року демонтувати самочинно встановлену господарську споруду між стіною житлового будинку по АДРЕСА_1, існуючою цегляною огорожею будинковолодіння по АДРЕСА_2 та стіною сараю літ. "Е" по АДРЕСА_1, яка накрита металом з металевими воротами (а. с. 4, 5).

На виконання вказаного розпорядження адміністрацією ЛКП "Скнилівок" було направлено ОСОБА_3 попередження від 06 лютого 2014 року № 2/154 та від 17 лютого 2014 року № 2/189 про необхідність демонтажу вказаної господарської споруди у термін до 10 лютого 2014 року (а. с. 8-11).

Зазначені вимоги відповідачем у встановлений строк виконано не було, що підтверджується актом ЛКП "Скнилівок" від 24 лютого 2014 року (а. с. 12).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із доведеності факту самочинного встановлення господарської споруди на земельній ділянці, яка належить позивачу.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд дійшов висновку про те, що встановлена відповідачем господарська споруда не є нерухомим майном, тому відсутні підстави для застосування положень ст. 376 ЦК України.

Такі висновки суду апеляційної інстанції відповідають вимогам закону та ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК Україниособа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

За змістом ч. ч. 4, 7 ст. 376 ЦК Українизалежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.

З урахуванням змісту вищевказаної правової норми у поєднанні з положеннями ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються із нормами ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України та ст. 3 ЦПК України, відповідно до яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих правових норм правом звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак, суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Крім того, у п. п. 7, 13 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" (v0006740-12) роз'яснено, що не можуть бути застосовані правила ст. 376 ЦК України при вирішенні справ за позовами про визнання права власності на самочинно збудовані приналежності до основної речі (ґанок, веранда, мансарда тощо). При вирішенні позовів про знесення самовільно збудованих (прибудованих, надбудованих) балконів, мансард, горищ тощо у багатоповерхових багатоквартирних будинках суди повинні враховувати, що положення ст. 376 ЦК України до цих правовідносин не застосовуються.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Ураховуючи наведені норми матеріального права, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимоги Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради про зобов'язання відповідача демонтувати самочинно влаштовану господарську споруду без фундаменту не підлягають задоволенню на підставі ч. 7 ст. 376 ЦК України. Крім того, позивачем не доведено належними та допустимими доказами порушення його прав самочинною забудовою.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставинами, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки доводи касаційних скарг стосуються переоцінки доказів, викладених в оскаржуваному рішенні, що не належить до компетенції суду касаційної інстанції, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують та не дають підстав вважати, що при розгляді справи судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення спору, колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги відхилити.