Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В., Хопти С.Ф., Штелик С.П., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, про визнання права власності на земельну ділянку, про винесення меж в натуру за державними актами та виділення її, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 вересня 2015 року,

У липні 2014 року ОСОБА_6 звернулась до суду із вказаним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що вона є спадкоємицею своєї матері ОСОБА_10, яка за життя була співвласником 5/8 частин будинковолодіння по АДРЕСА_1. Власницею інших 3/8 частин указаного домоволодіння є ОСОБА_7

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 17 грудня 2013 року спірне будинковолодіння поділено між нею та ОСОБА_7, шляхом виділу кожній з них визначених судовим рішенням приміщень відповідно до належних сторонам частин будинковолодіння.

Указане будинковолодіння по АДРЕСА_1 знаходиться на земельній ділянці, розміром 1 196 кв.м, яка перебувала у спільній сумісній власності ОСОБА_10, спадкоємицею якої є позивач, та ОСОБА_7 Приватний нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право власності на частину спірної земельної ділянки, оскільки спірна земельна ділянка є спільним сумісним майном і нотаріус позбавлений можливості визначити, в яких частинах кожна зі сторін володіє спільною ділянкою.

Крім того, позивач вказувала на те, що на їх з ОСОБА_7 земельну ділянку накладається земельна ділянка по АДРЕСА_2, якою користуються ОСОБА_8 та ОСОБА_8, у зв'язку із чим останні неправомірно використовують 12 кв.м її земельної ділянки.

Посилаючись на зазначене, позивач просила суд визнати за нею право власності на 5/8 частин земельної ділянки площею 748 кв.м по АДРЕСА_1 в порядку спадкування за ОСОБА_10; винести межі двох земельних ділянок по АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 в натуру, відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серія НОМЕР_1, плану меж земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_5 та згідно державного акта серія НОМЕР_2, які зареєстровані в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею за НОМЕР_3 та за НОМЕР_4; виділити їй в користування 5/8 частин цих земельних ділянок площею 748 кв.м, а ОСОБА_7 3/8 частин площею 448 кв.м згідно цих державних актів; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 02 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 16 вересня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 вересня 2015 року та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Судами встановлено, що ОСОБА_6 є власником 5/8 частин жилого будинку з відповідною частиною господарських побудов по АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 26 листопада 2013 року, виданим приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу ШабалтієнкоТ.В.

Іншим власником 3/8 частин будинку з відповідною частиною господарських побудов за вказаною адресою згідно договору купівлі-продажу від 11 листопада 2003 року є ОСОБА_7

Зазначене домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 1196 кв.м.

Згідно державних актів на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_1 та серії НОМЕР_2, земельні ділянки площею відповідно 0,0196 га та 0,1000 га перебувають у спільній сумісній власності ОСОБА_7 та ОСОБА_10, спадкоємцем якої є ОСОБА_6

Також судами встановлено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 межує з земельною ділянкою державного фонду по АДРЕСА_2. На вказаній земельній ділянці розташований житловий будинок з надвірними будівлями, який належить ОСОБА_8 та ОСОБА_8

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_6 просила винести межі земельних ділянок по АДРЕСА_1 та по АДРЕСА_2 в натурі відповідно до державних актів на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 та серії НОМЕР_2, а також виділити їй в користування 5/8 частин земельних ділянок площею 748 кв.м. та визнати за нею право власності на вказану частину земельної ділянки.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність вимог про визнання права власності на 5/8 частин земельної ділянки, оскільки спірна земельна ділянка згідно до чинних правоустановлюючих документів є об'єктом спільної сумісної власності. Крім того, не підлягають також задоволенню вимоги позивача про винесення меж земельних ділянок в натурі згідно із державними актами на право власності на земельні ділянки, оскільки вимогами чинного законодавства вирішувати дане питання наділені компетентні органи, а позивач не надала суду доказів відмови у вчиненні відповідних дій.

Колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ погоджується із висновками суду першої та апеляційної інстанцій в частині відмови в задоволенні позовної вимог про винесення меж земельних ділянок в натурі згідно із державними актами на право власності на земельні ділянки з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглядаючи справу в частинівинесення меж земельних ділянок в натурі згідно із державними актами на право власності на земельні ділянки, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази та обґрунтовано відмовив у задоволенні відповідних позовних вимог, а доводи касаційної скарги в цій частині фактично зводяться до переоцінки доказів і не згоди з висновками судів з їх оцінки, що не може бути підставою для скасування ухвалених судових рішень у вказаній частині.

Разом з тим, розглядаючи спір в частині визнання за ОСОБА_6 права власності на частину земельної ділянки в порядку спадкування та встановлення порядку користування спірною земельною ділянкою, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні відповідних позовних вимог, оскільки право позивача на спірну земельну ділянку, як спадкоємиці ОСОБА_10, підтверджено наявними в матеріалах справи державними актами на право власності на землю.

Проте, з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають з огляду на наступне.

Звертаючись до суду із даним позовом, позивач просила, зокрема, виділити їй в користування 5/8 частин земельних ділянок площею 748 кв.м, що відповідало порядку користування цієї земельною ділянкою ОСОБА_10, а також визнати за нею право власності на вказану частину земельної ділянки в порядку спадкування після смерті останньої.

Загальні положення про спадкування визначені главою 84 ЦК України (435-15) .

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно зі ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За правилами ст. 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово, а ст. 1261 ЦК України зазначає, що в першу чергу право на спадкування за законом мають, зокрема, діти спадкодавця.

Як встановлено судами, ОСОБА_6 є спадкоємицею ОСОБА_10 та успадкувала 5/8 частин домоволодіння АДРЕСА_1, про що видано свідоцтво про право на спадщину за законом.

Судами також установлено, що відповідно до листа приватного нотаріуса Шабалтієнко Т.В. позивачем при оформленні її спадкових прав не було надано відповідного витягу з Державного земельного кадастру та надано в якості правоустановлюючого документа державні акти на право власності на земельні ділянки, в яких зазначена земельна ділянка є об'єктом спільної сумісної власності спадкодавця ОСОБА_12 та ОСОБА_7, внаслідок чого у нотаріуса була відсутня можливість встановити, хто, та в яких частках є власником даної земельної ділянки.

Тобто, інший об'єкт спадщини - спірна земельна ділянка, не була у передбаченому законом порядку успадкована ОСОБА_6, а нотаріусом не було здійснено державної реєстрації права власності останньої на спірну земельну ділянку.

Спадкування частки у праві спільної сумісної власності передбачено ст. 1226 ЦК України, згідно з якою частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах.

Крім того, ст. 1225 ЦК України встановлює порядок спадкування права на земельну ділянку, відповідно до якого право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення; до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені; до спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

При цьому, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

В обґрунтування відповідних позовних вимог, ОСОБА_6 вказувала на те, що її померла мати користувалась земельною ділянкою розміром 748 кв.м, тому право власності саме на таку частину спірної земельної ділянки має бути визнане за нею.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у ст.ст. 57- 60, 131- 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212- 215 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також надання оцінки всім доводам сторін у справі, що також є складовою вимогою ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 04.XI.50).

Вирішуючи спір в частині визначення порядку користування спірною земельною ділянкою та визнання за ОСОБА_6 права власності на відповідну частину земельної ділянки в порядку спадкування, суди першої та апеляційної інстанцій у порушення статей 212- 214, 303, 315 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, не в повній мірі визначились з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягаєзастосуванню, не врахували, що частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах і ОСОБА_6 успадкувала відповідне право на ту частину спірної земельної ділянки, якою фактично користувалась спадкодавець - ОСОБА_10, у зв'язку із чим дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні указаних позовних вимог.

Розгляд справи в указаній частині судами першої та апеляційної інстанції не призвів до вирішення цивільного спору між сторонами та захисту відповідного права ОСОБА_6 (ст. 1 ЦПК України), у зв'язку із чим рішення судів першої та апеляційної інстанцій в зазначеній частині не відповідають вимогам щодо їх законності.

Отже, неповно з'ясувавши дійсні обставини справи в частині визначення порядку користування спірною земельною ділянкою та визнання за ОСОБА_6 права власності на відповідну частину земельної ділянки в порядку спадкування, не давши належної оцінки доказам, суди допустили порушення норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 вересня 2015 року скасувати в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_6 про визначення порядку користування спірною земельною ділянкою та визнання права власності на відповідну частину земельної ділянки, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Київського районного суду м. Полтави від 02 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 16 вересня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.