6-31595ск15 Про визнання незаконним наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини заробітної плати та відшкодування моральної шкоди - 03.02.2016 Прийняття

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Чернівецького міського голови, Чернівецької міської ради, третя особа - комунальна медична установа "Міський клінічний пологовий будинок №1", про визнання незаконним розпорядження про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації втрати частини заробітної плати та відшкодування моральної шкоди за касаційними скаргами Чернівецького міського голови ОСОБА_4, ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 серпня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецького області від 30 вересня 2015 року,

У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, в якому з урахуванням уточнених позовних вимог посилався на те, що розпорядженням Чернівецького міського голови від 21 липня 2013 року його було призначено на посаду головного лікаря комунальної медичної установа "Міський клінічний пологовий будинок № 1" (далі - КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1") на підставі контракту. У подальшому трудовий контракт з ним неодноразово продовжувався. 1 липня 2011 року з ним укладено трудовий контракт № 1218, відповідно до якого він був призначений на посаду головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" строком до 31 грудня 2013 року.

Розпорядженням секретаря Чернівецької міської ради від 24 грудня 2013 року його звільнено із займаної посади за п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України з 31 грудня 2013 року у зв'язку із закінченням строку трудового контракту.

Посилаючись на те, що звільнення з роботи відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, оскільки строкові трудові контракти укладалися незаконно, а так як вони переукладалися, то він працював за безстроковим трудовим договором, а, крім того, його звільнили у період тимчасової непрацездатності, а тому ОСОБА_3 просив його позов задовольнити: визнати незаконним та скасувати розпорядження секретаря Чернівецької міської ради від 24 грудня 2013 року; поновити його на посаді головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1"; зобов'язати Чернівецького міського голову поновити його на роботі з 31 грудня 2013 року; стягнути з Чернівецької міської ради середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 квітня 2014 року у розмірі 101 537 грн 11 коп., а також компенсацію втрати частини заробітної плати невиплаченої за час вимушеного прогулу у розмірі 39 664 грн 38 коп.; відшкодувати моральну шкоду у розмірі 100 тис. грн та допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення середньої заробітної плати за один місяць.

Справа розглядалася судами неодноразово. Останнім рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 30 вересня 2015 року, позов ОСОБА_3 частково задоволено. Визнано незаконним та скасовано розпорядження секретаря Чернівецької міської ради від 24 грудня 2013 року № 903-к про звільнення ОСОБА_3 з посади головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1", поновлено ОСОБА_3 на посаді головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" з 31 грудня 2013 року, стягнуто на його користь з місцевого бюджету Чернівецької міської ради середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 98 616 грн 87 коп. без урахування податків та інших обов'язкових платежів.

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" та стягнення з Чернівецької міської ради на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення в частинні відмови у задоволенні його позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 23 квітня 2014 року по 26 травня 2014 року та виплати компенсації втрати частини заробітної плати, невиплаченої за час вимушеного прогулу, і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог у повному обсязі.

У касаційній скарзі Чернівецький міський голова Каспрук Д.Г., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 в частині визнання незаконним та скасовуючи розпорядження секретаря Чернівецької міської ради від 24 грудня 2013 року № 903-к про звільнення позивача з посади головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1", та поновлюючи його на роботі з 31 грудня 2013 року, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач перебував у трудових відносинах з відповідачем за безстроковим трудовим договором, а тому при його звільненні були порушені норми трудового законодавства.

Проте повністю погодитись із таким висновком суду не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судом установлено, що 21 липня 2013 року розпорядженням Чернівецького міського голови ОСОБА_3 було призначено на посаду головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" на підставі контракту. У подальшому трудовий контракт з ОСОБА_3 неодноразово продовжувався.

1 липня 2011 року з ОСОБА_3 переукладено трудовий контракт, відповідно до якого він був призначений на посаду головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" строком до 31 грудня 2013 року.

Розпорядженням секретаря Чернівецької міської ради, який був на цей період виконуючим обов'язки Чернівецької міської голови, від 24 грудня 2013 року ОСОБА_3 звільнено із займаної посади на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України з 31 грудня 2013 року у зв'язку із закінченням строку трудового контракту.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (ч. 3 ст. 21 КЗпП України).

Відповідно до ч. 1 ст. 23 КЗпП України трудовий договір може бути як безстроковим, так і строковим.

Строковий трудовий договір може укладатися лише у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановленими на невизначений термін з урахуванням характеру роботи, умов її виконання або інтересів працівника.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 (v0009700-92) "Про практику застосування судами трудових спорів" трудовий договір на визначений строк укладається лише у разі, коли трудові відносини на невизначений строк не може бути встановлено з урахуванням характеру роботи або умов її виконання або інтересів працівника. Укладення трудового договору на визначений строк при відсутності зазначених умов є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку.

За змістом ч. 2 ст. 39-1 КЗпП України трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 23, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

У ч. 9 ст. 16 Закону України "Основ законодавства України про охорону здоров'я", у редакції, що діяла на час укладення останньої редакції трудового контракту, не передбачалося укладення строкових трудових договорів у вигляді контрактів з керівниками медичних закладів, що перебувають у комунальній власності.

З огляду на наведене та ураховуючи, що ОСОБА_3 працював на посаді головного лікаря КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" за контрактом, укладеним від 21 липня 2003 року, який неодноразово переукладався із зазначенням того, що дія кожного наступного контракту розпочиналася не з часу закінчення попереднього контракту, а з 22 липня 2013 року, тобто з моменту початку дії першого трудового контракту, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що між сторонами фактично був укладений безстроковий трудовий договір, а тому звільнення позивача відбулося з порушенням норм трудового законодавства.

Відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", у редакції чинній на час звільнення ОСОБА_3, визначені повноваження сільського, селищного, міського голови, зокрема він призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів управлінь, та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, крім керівників дошкільних, загальноосвітніх та позашкільних закладів, видає розпорядження у межах своїх повноважень, представляє територіальну громаду, раду та її виконавчий комітет у відносинах з державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства.

Судом установлено, що трудові контракти з ОСОБА_3 були укладені та підписані як Чернівецьким міським головою, так і секретарем Чернівецької міської ради.

Позивача було звільнено з роботи відповідно до розпорядження Чернівецького міського голови від 24 грудня 2013 р. № 903-к, підписаного секретарем Чернівецької міської ради, який на той час був наділений повноваженнями голови, і зазначені обставини відповідачами не заперечувалися.

Посилання у касаційній скарзі Чернівецького міського голови на те, що судами першої та апеляційної інстанції не виконані вказівки суду касаційної інстанції в частині встановлення належного відповідача у справі є безпідставними, оскільки відповідачами у справі є Чернівецька міська рада та Чернівецький міський голова, до повноваження якого відноситься призначення на посади і звільнення з посад керівників відділів управлінь, та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідної територіальної громади.

Не ґрунтуються на матеріалах справи і доводи касаційної скарги Чернівецького міського голови про те, що ОСОБА_3 не звертався з вимогами про відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу до Чернівецької міської ради, оскільки такі вимоги позивач заявив в уточненій позовній заяві (т. 3, а.с. 16).

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26 травня 2014 року по день ухвалення рішення у розмірі 98 616 грн 87 коп., суд першої інстанції керувався зазначеною нормою закону, ст. 27 Закону України "Про оплату праці" та Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (100-95-п) .

Відмовляючи у задоволенні таких вимог за період з 23 квітня 2014 року по 26 травня 2014 року, суд виходив з того, що позивач відмовився від позовних вимог у цій частині і його відмова була прийнята ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 28 серпня 2014 року.

Разом з тим апеляційний суд не звернув увагу на те, що первинно ОСОБА_3 з вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу звертався до КМУ "Міський клінічний пологовий будинок № 1" і саме відмова в цій частині позовних вимог була прийнята апеляційним судом Чернівецької області. Вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 23 квітня 2014 року по 26 травня 2014 року у даній справі пред'явлено до Чернівецької міської ради. Отже, вимоги не є тотожними, склад осіб, які беруть участь у справі, змінився.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення компенсації втрати частини, не отриманої заробітної плати за час вимушеного прогулу, з тих підстав, що позивач пропустив визначений ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду за захистом своїх порушених трудових прав.

Разом з тим апеляційний суд не звернув уваги на те, що у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року (v0009700-92) № 6 (із змінами) "Про практику розгляду судами трудових спорів" судам роз'яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Проте оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.

Таким чином, відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

За таких обставин, коли фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлені, ухвала апеляційного суду частково не відповідає вимогам ст. ст. 303, 304 ЦПК України, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого судового рішення із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скарги ОСОБА_3 та Чернівецького міського голови ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Чернівецького області від 30 вересня 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації втрати частини заробітної плати скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.