6-29550ск15 Про визнання права власності у порядку спадкування - 20.01.2016 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської міської ради, ОСОБА_4 про визнання права власності у порядку спадкування за касаційною ОСОБА_3 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2015 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що її батько, ОСОБА_5, був користувачем житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 у м. Дніпропетровську, проте за життя належним чином не оформив право власності на це майно. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 визнано померлим. Спадкоємцями після його смерті є вона та ОСОБА_6, який перед смертю заповів своє майно їй. Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2010 року встановлено юридичний факт належності їй спадщини після смерті ОСОБА_6

Посилаючись на те, що ОСОБА_4 незаконно вселилася у зазначений вище будинком та створює їй перешкоди у користуванні ним, позивачка просила визнати за нею право власності в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на вказаний житловий будинок та господарські споруди та витребувати їх із незаконного користування ОСОБА_4

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_3 пропустила строк позовної давності, невірно обрала нормативно-правовий акт, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а, отже, невірно обрала спосіб судового захисту порушеного права.

Проте повністю з такими висновками судів погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_5 був користувачем житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 у м. Дніпропетровську, проте за життя належним чином не оформив право власності на це майно.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 визнано померлим.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона є спадкоємцем після смерті ОСОБА_5, а ОСОБА_4 незаконно вселилася та створює їй перешкоди у користуванні зазначеним вище будинком.

Суди дійшли передчасного висновку про те, що ОСОБА_5 зник безвісти у 1947 році, оскільки даний факт не був предметом розгляду як справи про визнання його померлим, так і у даній справі. Тому посилання судів на те, що спірні господарські будівлі були зведені за його відсутності, а, відтак, йому не належали, є передчасними.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суди помилково виходили із того, що позивачка не зверталася до суду із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, оскільки не врахували відсутність умов для її звернення до нотаріуса, зокрема відсутність у неї документів на об'єкт нерухомості та правовстановлюючих документів на спірні житловий будинок та господарські будівлі, у зв'язку з цим вона і звернулась до суду через наявність спору.

При цьому у технічному паспорті, виготовленому станом на 19 травня 1976 року, користувачем житлового будинку та господарських будівель був зазначений померлий ОСОБА_5

Також суди не врахували того, що всі господарсько-побутові будівлі та споруди у домоволодіннях, які належать громадянам і були побудовані до Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 22 січня 1979 року "Про боротьбу з самовільним будівництвом господарсько-побутових будівель", і під час технічної інвентаризації не були відображені в матеріалах інвентаризації як самовільні, не відносяться до категорії самовільних (самочинних).

Порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, на які відсутні акти прийняття їх в експлуатацію, наведено в Державних будівельних нормах А.3.1-3-94 "Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" та в листі Державного комітету України з будівництва та архітектури від 23 березня 1999 року № 12/5-126, в якому, зокрема, роз'яснюється, що по об'єктах, які збудовані до 05 серпня 1992 року, тобто до прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449 (449-92-п) , якою встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним із документів є висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається Бюро технічної інвентаризації.

Виходячи зі змісту наведених нормативних актів, громадяни, які збудували житлові будинки до 05 серпня 1992 року, могли за умови прийняття їх в експлуатацію відповідними комісіями отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно) на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності. За наявності відповідних доказів судами може визнаватися право власності в порядку спадкування на спірні будинки, збудовані до 05 серпня 1992 року, на які спадкодавцем не було отримано правовстановлюючі документи.

Також висновок судів про відмову у задоволенні позову з підстав того, що ОСОБА_3 вказала неналежні нормативно-правові акти, а саме ЦК України (435-15) 2003 року, а не ЦК УРСР (1540-06) 1963 року, є помилковим, оскільки згідно з вимогами процесуального законодавства України позивачка зазначила фактичні обставини та правовідносини, які виникли між сторонами, а безпосереднє застосування норми права є компетенцією і повноваженням суду як органу державної влади.

При цьому способи судового захисту зазначені в ст. 6 ЦК УРСР 1963 року, так і в ст. 16 ЦК України. Помилкове посилання не на той нормативно-правовий акт не є обранням неналежного способу судового захисту, як помилково вважали суду. Тому твердження судів про те, що вимога про визнання права власності у порядку спадкування не є належним способом захисту порушеного права не відповідає закону.

Отже, помилкове обґрунтування стороною своєї правової позиції посиланням на Кодекс чи нормативний акт, які на час розгляду справи судом діють у іншій редакції, не є підставою для ухвалення судом незаконного та правильного рішення чи відмови у вирішенні спору з цих підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України доводів сторін по суті позовних вимог не перевірили; фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином не встановили; не визначились які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин та фактично ухилились від вирішення спору по суті.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 08 липня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 02 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.