Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Савченко В.О., Касьяна О.П., Остапчука Д.О.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Херсонської області від 11 серпня 2015 року,

У лютому 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Позовні вимоги мотивував тим, що він є власником жилого будинку та земельної ділянки, що розташовані по АДРЕСА_1. Суміжним землекористувачем була ОСОБА_6, яка 26 березня 2008 року з порушенням чинного законодавства та встановленого порядку оформлення права на землю отримала державний акт на право власності на земельну ділянку, до складу якої увійшла частина належної йому на праві власності землі, в подальшому ОСОБА_6 відчужила земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 09 жовтня 2010 року відповідачу ОСОБА_5, проте вказаний державний акт про право власності на землю постановою Генічеського районного суду Херсонської області від 11 березня 2013 року було визнано недійсним.

Посилаючись на викладене та положення ст. ст. 203, 215, 228 ЦК України ОСОБА_4 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, що розташована по АДРЕСА_2, який укладено 09 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 в частині продажу (переходу власності) земельної ділянки в розмірі 0,0001 га.

Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 29 травня 2015 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу частини земельної ділянки в розмірі 0,0001 га, що розташована по АДРЕСА_2, укладений 09 жовтня 2010 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5

Вирішено питання про судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Херсонської області від 11 серпня 2015 року зазначене рішення районного суду скасовано й в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції, що було помилково скасовано, чи передати справу на новий апеляційний розгляд, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає відхиленню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно вимог ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його зміни чи скасування не встановлено.

За нормами ч. 3 ст. 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи у разі порушення нею положень ч. 2 ст. 13 цього Кодексу, де зазначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушувати права інших осіб.

Згідно з вимогами ЦК України (435-15) особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутись до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною, так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Положеннями ст. 215 ЦК України встановлено загальне правило про те, що правочин є недійсним у зв'язку з недодержанням у момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України .

Статтею 216 ЦК України визначено особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Відповідно до вимог ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 частини 1 статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі ст. 388 ЦК України добросовісне придбання можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 Цивільного кодексу України .

Відповідно до п. 22 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" (v0005740-14) судам роз'яснено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК України). Якщо в такій ситуації (саме так обґрунтовано підставу позову) пред'явлений позов про визнання недійсними договорів про відчуження майна, суду під час розгляду справи слід мати на увазі правила, встановлені статтями 387, 388 ЦК України. У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК України звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.

З урахуванням наведеного, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 травня 2015 року № 6-67цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Отже, належним способом захисту порушеного права власності ОСОБА_4 є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

Таким чином, установивши, що позивач не є стороною оскаржуваного договору купівлі-продажу, суд апеляційної інстанції, дійшов вірного й обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_4 не може вимагати від відповідача повернення частини належної йому на праві власності земельної ділянки за наслідками визнання угоди недійсною.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки вони узгоджуються з матеріалами та обставинами справи.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 на увагу не заслуговують та висновків суду не спростовують.

Матеріали витребуваної справи не свідчать про те, що апеляційним судом при розгляді даної справи допущені порушення норм матеріального чи процесуального права, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Таким чином, оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи вищенаведене та керуючись ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргуОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Херсонської області від 11 серпня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.