6-26682ск15 Про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання частково недійсним договору дарування частини житлового будинку - 23.12.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Миргородського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Другої миргородської державної нотаріальної контори про визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом, визнання частково недійсним договору дарування частини житлового будинку, за касаційними скаргами ОСОБА_3, ОСОБА_4 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року,

У листопаді 2014 року Миргородський міжрайонний прокурор звернувся до суду із указаним вище позовом в інтересах ОСОБА_1 у якому з урахуванням уточнень просив визнати недійсними свідоцтва про право на спадщину за заповітом № № 4226 та 1327 в частині визнання за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відповідно права власності по ј частини льоху "В", що знаходиться по АДРЕСА_1, визнати недійсним договір дарування частини житлового будинку, укладений 05 березня 2010 року між ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_2, та ОСОБА_4, в частині дарування ј частини льоху "В" по АДРЕСА_1.

На обґрунтування вимог прокурор вказував, що в червні 1992 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між виконавчим комітетом Миргородської міської ради та ОСОБА_1 остання набула право власності на Ѕ частини житлового будинку по АДРЕСА_1. За цим договором позивачкою серед іншого набуто і право власності на льох "В". Іншу частину цього будинку придбала ОСОБА_5., яка заповіла її в рівних частках відповідачам. У липні 2004 року державним нотаріусом Другої миргородської державної нотаріальної контори ОСОБА_2 та ОСОБА_3 видано оспорювані свідоцтва про право на спадщину за заповітом, за змістом яких до складу спадщини було включено і льох "В", який не був у власності спадкодавця. У березні 2010 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 успадковану нею частину житлового будинку разом із льохом "В".

Посилаючись на порушення права власності позивачки на частину належного їй нерухомого майна, від якого вона не відмовлялася, прокурор просив позов задовольнити.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року, залишеним без зміни ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 28 липня 2015 року, позовні вимоги Миргородського міжрайонного прокурора в інтересах ОСОБА_1. задоволено. Визнано поважними причини пропуску позовної давності та поновлено цей строк. Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої миргородської державної нотаріальної контори Полтавської області від 02 липня 2004 року, зареєстроване в реєстрі за № 1326, в частині спадкування ОСОБА_3 ј частини льоху "В", що знаходиться по АДРЕСА_1. Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане державним нотаріусом Другої Миргородської державної нотаріальної контори Полтавської області від 02 липня 2004 року, зареєстроване в реєстрі за № 1327, в частині спадкування ОСОБА_2 ј частини льоху "В", що знаходиться по АДРЕСА_1. Визнано частково недійсним договір дарування частини жилого будинку, укладений між ОСОБА_3, яка діяла від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, та ОСОБА_4, посвідчений 05 березня 2010 року приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Гриб Ю.В., зареєстрований у реєстрі за № 52СГ, у частині дарування ј частини льоху "В", що знаходиться по АДРЕСА_1.

У касаційних скаргах ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просять скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Судами установлено, що 29 листопада 1991 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_5. придбала квартиру № 1, що становило Ѕ частини житлового будинку, по АДРЕСА_1, до складу якої входив льох "А". Відомостей про набуття покупцем за цим договором льоху "В" зазначений договір не містить. Своє право власності ОСОБА_5. зареєструвала в органах технічної інвентаризації 04 грудня 1991 року.

18 червня 1992 року ОСОБА_1 придбала квартиру № 2, що становило Ѕ частини житлового будинку, по АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, згідно з яким до складу придбаної частини входить льох "В". Реєстрацію права власності на придбану позивачкою нерухомість здійснено 09 липня 1992 року.

Після смерті ОСОБА_5. 20 грудня 2003 року, відкрилася спадщина.

Відповідно до змісту договору купівлі-продажу нерухомого майна від 29 листопада 1991 року на час відкриття такої спадщини до її складу льох "В" не входив, оскільки спадкодавець у визначеному законом порядку не набула права власності на цей об'єкт нерухомості за відповідним правочином.

02 липня 2004 року ОСОБА_2 і ОСОБА_3 отримали свідоцтва про право на спадщину за заповітом, у яких до складу спадкового майна включено льох "В.

05 березня 2010 року ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_4 успадковану нею частину житлового будинку разом із льохом "В".

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог Миргородського міжрайонного прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_5. не набула права власності на спірний льох "В", а тому він не увійшов до складу спадщини після її смерті та не міг бути успадкований ОСОБА_2 і ОСОБА_3

Суд апеляційної інстанції погодився з рішенням суду першої інстанції, залишив його без змін і зазначив, що про порушення свого права власності ОСОБА_1. дізналась 15 вересня 2011 року з листа державного нотаріуса й звернулася за допомогою до органів прокуратури 02 вересня 2014 року, тобто в межах строку позовної давності. Юридична необізнаність ОСОБА_1 її скрутне матеріальне становище, пенсійний вік, неможливість отримання послуг з безоплатної вторинної правової допомоги, а також проведення перевірки органами прокуратури за фактом звернення громадянина суд вважав поважними причинами для пропуску прокурором строку позовної давності на 2 місяці.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Ухвалюючи судове рішення, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1. дізналася про порушення свого права 15 вересня 2011 року з листа державного нотаріуса Другої Миргородської державної нотаріальної контори, який запропонував їй звернутися до суду для врегулювання спору у зв'язку з допущеною ним помилкою.

З огляду на це початок перебігу позовної давності почав обчислюватися з 15 вересня 2011 року.

02 вересня 2014 року ОСОБА_1. звернулася до Миргородської міжрайонної прокуратури для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів. Миргородська міжрайонна прокуратура погодилася представляти інтереси позивачки згідно зі ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру" і 17 листопада 2014 року подала позов до суду в її інтересах.

За змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи, - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 361 Закону України "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у ст. 46 ЦПК України.

Згідно із ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист інтересів особи, в інтересах якої він діє.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року у справі № 6-178цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Ухвалюючи судове рішення, апеляційний суд не врахував положення закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня звернення ОСОБА_1. до прокуратури про порушення її права.

Крім того, для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Отже, виходячи із загальних засад цивільного законодавства та судочинства до поважних причин пропуску позовної давності мають бути віднесені обставини, що виникли незалежно від волі особи, яка мала право відповідної вимоги, та об'єктивно унеможливили звернення цієї особи за судовим захистом у період дії строку позовної давності. Такими обставинами, зокрема, можуть бути документально підтверджені тяжке захворювання, тривале перебування поза місцем свого постійного проживання (наприклад, за кордоном).

Дійшовши висновку про те, що прокурором пропущено строк звернення до суду у зв'язку з обставинами, що виникли незалежно від волі позивачки, суд не зазначив докази на їх підтвердження.

Крім того, згідно зі ст. 219 ЦК України власність зобов'язує.

Тобто власник не лише користується, а й повинен дбати про належне йому майно.

Відповідно до ст. 299 ЦПК України особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до апеляційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Заяву про приєднання до апеляційної скарги може бути подано до початку розгляду справи в апеляційному суді.

Із матеріалів справи вбачається, що 23 липня 2015 року ОСОБА_4 подав заяву про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_3 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 18 травня 2015 року.

Однак вказана вище заява апеляційним судом не розглянута, будь-які висновки з приводу того, чи взяті до уваги її доводи, чи відхилені, у судовому рішенні взагалі відсутні.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.