Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О.,

суддів: Ізмайлової Т.Л., Мартинюка В.І.,

Мостової Г.І., Наумчука М.І.,

розглянувши цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" до ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2014 року та рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2015 року,

У вересні 2014 року публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" звернулося до суду з указаним позовом. Зазначало, що 27 червня 2007 року між банком і ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 69 130 доларів США зі сплатою 12,5 % річних строком до 26 червня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки та між банком і ОСОБА_3 - договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. Посилаючись на те, що позичальник не належним чином виконує зобов'язання за кредитним договором, просило задовольнити позов.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 25 листопада 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 27 червня 2007 року № 274, укладеним між відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", та ОСОБА_3, станом на 10 листопада 2014 року у розмірі 85 979,70 доларів США, яка складається із: тіла кредиту - 53 649 доларів США; процентів - 13 005,21 доларів США; пені за тілом кредиту - 9 537,41 доларів США; пені по процентах - 5 840,72 доларів США; 3 % річних за прострочену заборгованість по тілу кредиту за період із 26 лютого 2009 року по 9 листопада 2014 року - 2 448,24 долари США; 3 % річних за прострочену заборгованість по процентах за період із 26 березня 2009 по 9 листопада 2014 року - 1 499,12 доларів США; звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Червук О.В. 13 квітня 2006 року за реєстром № 568, шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого постійного жилого приміщення. У порядку ст. 217 ЦПК України рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відстрочено виконанням на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) . Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.

ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, направити справу на новий розгляд до суд першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 27 червня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "Державний ощадний банк України", правонаступником якого є публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України", та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 69 130 доларів США зі сплатою 12,5 % річних строком до 26 червня 2017 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком і ОСОБА_4 укладено договір поруки та між банком і ОСОБА_3 - договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

Позичальник свої зобов'язання за кредитним договором не виконує.

Відповідно до ст. 39 Закону України "Про іпотеку", в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Оскільки питання щодо визначення початкової ціни входить до предмета доказування у спорі, який розглядався, і така має бути зазначена у рішенні суду конкретною сумою, то вказівка в резолютивній частині рішення про те, що відчуження іпотечного майна має проводитися за початковою ціною на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, не може вважатись зазначенням початкової ціни в розумінні ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Апеляційний суд, задовольняючи позов частково, цієї норми не врахував, не зазначив в резолютивній частині рішення початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації як це передбачено ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку"

передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, частиною першою якої передбачені підстави виселення.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, які виселяються з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на нього, інше постійне житло надається в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, яке є житлом, придбаного не за рахунок кредиту, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

При цьому суд касаційної інстанції виходить також із правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України, прийнятих за наслідками розгляду заяв про перегляд судових рішень в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України (1618-15) у справах № 6-39цс15 від 18 березня 2015 року, 6-447цс15 від 24 червня 2015 року.

Вказані висновки щодо застосування норм права, відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, мають враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм.

З матеріалів справи вбачається, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 30 квітня 2006 року.

Оскільки у справі, яка є предметом розгляду, встановлено, що в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих кредитних коштів, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про можливість виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.

Крім того, виселяючи ОСОБА_4, ОСОБА_5 апеляційний суд не звернув уваги на те, що вказані особи не були відповідачами у справі, зі змісту позовної заяви, судових рішень вбачається, що вони були залучені до участі у справі як треті особи.

Наведені порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, тому ухвалене ним рішення не може вважатись законним і обґрунтованим та в силу ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до цього суду.

При новому розгляді справи необхідно врахувати наведене, перевірити доводи ОСОБА_3 про неправильність визначення розміру заборгованості виходячи із поданих сторонами доказів щодо цих обставин.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Рівненської області від 8 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до цього суду.

ухвала оскарженню не підлягає.