Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Дем'яносова М.В.,

суддів: Коротуна В.М., Попович О.В.,

Маляренка А.В., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області до ОСОБА_3 про стягнення відновної вартості зелених насаджень, за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 червня 2015 року,

Прокурор м. Ірпеня в інтересах держави в особі Ірпінської міської ради Київської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення відновної вартості зелених насаджень, посилаючись на те, що прокуратурою м. Ірпеня в порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів проведено перевірку додержання вимог чинного законодавства при погашенні заборгованості зі сплати відновної вартості зелених насаджень до місцевого бюджету та встановлено, що рішенням Ірпінської міської ради від 25 червня 2010 року № 4698-90-У дозволено ОСОБА_3 розробити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 500 кв. м (за рахунок земель запасу міста) в АДРЕСА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Рішенням Ірпінської міської ради від 30 липня 2010 року № 5102-92-V затверджено проект відведення земельної ділянки, надано ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0500 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1.

Актом обстеження зелених насаджень, що підлягають знесенню чи пересаджуванню у зв'язку із забудовою та впорядкуванням земельних площ на території АДРЕСА_1, серії НОМЕР_1 установлено наявність 8 дубів череватих віком 55 років у задовільному стані.

Позивач вказує, що згідно із розрахунком відновної вартості зелених насаджень, виконаним начальником дільниці зеленого господарства Ірпінського виробничого управління комунального господарства (далі ІВУКГ) Дишко К.П. та затвердженим начальником ІВУКГ Здідоруком С.І., відновна вартість зелених насаджень на земельній ділянці становить 27 031,58 грн.

Установлено, що земельна ділянка, надана у власність ОСОБА_3 за рахунок земель запасу Ірпінської міської ради, про що свідчить рішення Ірпінської міської ради № 4698-90-V.

Відповідно до інформації Ірпінської міської ради станом на 11 грудня 2014 року сплата за відновню вартість зелених насаджень за адресою: АДРЕСА_1, від ОСОБА_3 не надходила.

Відповідно до наказу Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 10 квітня 2006 року № 105 "Про затвердження Правил утримання зелених насаджень у населених пунктах України" (z0880-06) відновна вартість зелених насаджень це вартість, яка визначає їхню цінність, включає витрати на відновлення. Враховуючи те, що земельна ділянка, яка надана у власність ОСОБА_3, надавалася із земель запасу Ірпінської міської ради, відновна вартість зелених насаджень повинна надходити до місцевого бюджету.

Таким чином, невиконання відповідачем зобов'язання щодо сплати відновної вартості за зелені насадження на земельній ділянці площею 0,0500 га, наданих для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1, спричинило недоотримання коштів місцевого бюджету Ірпінської міської ради Київської області. Сума недоотриманих коштів складає 27 031,58 грн.

У зв'язку із викладеними обставинами позивач просив стягнути з ОСОБА_3 на користь Ірпінської міської ради Київської області заборгованість зі сплати коштів за відновлювальну вартість зелених насаджень у сумі 27 031,58 грн та судові витрати.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 25 червня 2015 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог прокурора.

У касаційній скарзі перший заступник прокурора Київської області просить скасувати судові рішення, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ч. 3 ст. 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї земельної ділянки, а також на багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Частиною 1 ст. 28 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що охороні та відновленню підлягають усі зелені насадження в

межах населених пунктів під час проведення будь-якої діяльності, крім зелених насаджень, які висаджені або виросли самосівом в охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристрої.

Згідно з ч. 3 ст. 28 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" (у цій же редакції) видалення дерев, кущів, газонів і квітників здійснюється в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Порядок видалення дерев, кущів, газонів і квітників у населених пунктах (далі - Порядок) затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 01 серпня 2006 року № 1045 (1045-2006-п) .

На підставі п. 11 зазначеного Порядку (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) відновна вартість зелених насаджень, розташованих на земельній ділянці, що відведена в установленому порядку фізичній чи юридичній особі, сплачується під час передачі такої ділянки у власність відповідної особи.

Подальше видалення таких зелених насаджень відповідно до п. 10 Порядку здійснюється за рішенням власника земельної ділянки без сплати їх відновної вартості.

Отже, в разі набуття права власності на земельну ділянку необхідність сплати до бюджету відновної вартості розташованих на ній багаторічних насаджень законодавець пов'язує з фактом переходу права власності на них до власника земельної ділянки, а не з фактом їх фактичного видалення.

Установлено, що згідно з рішенням Ірпінської міської ради Київської області від 25 червня 2010 року № 4698-90-V дозволено ОСОБА_3 розробити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 500 кв. м (за рахунок земель запасу міста) в АДРЕСА_1 у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Рішенням Ірпінської міської ради від 30 липня 2010 року № 5102-92-V затверджено проект відведення вказаної земельної ділянки.

Згідно з актом обстеження зелених насаджень від 28 липня 2010 року на земельній ділянці по АДРЕСА_1 знаходяться вісім дерев, які залишаються на місці на час будівництва і передаються на збереження ОСОБА_3

Відповідно до розрахунку відновної вартості зелених насаджень, що залишаються на збереження в АДРЕСА_1, від 28 липня 2010 року відновна вартість зелених насаджень на цій земельній ділянці становить 27 031,58 грн (а. с. 14).

30 вересня 2010 року на підставі рішення Ірпінської міської ради Київської області від 30 липня 2010 року на ім'я ОСОБА_3 видано державний акт на право приватної власності на зазначену земельну ділянку (а. с. 12).

Станом на 11 грудня 2014 року відповідно до інформації Ірпінської міської ради Київської області сплата із відновної вартості зелених насаджень від ОСОБА_3 не надходила.

03 березня 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності (а. с. 35).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (475/97-ВР) , яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (995_004) (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частин 1 та 5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-68цс15.

Отже, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що ОСОБА_3 допущено порушення вимог законодавства України, однак позивачем пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду, доказів поважних причин пропуску позовної давності позивачем не надано.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Обставини справи досліджено повно, зібраним доказам надана оцінка.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права при його ухваленні, які передбачені ст. ст. 338- 341 ЦПК України як підстави для скасування судових рішень, та в основному зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновком судів по їх оцінці, тому колегія суддів вважає за необхідне відхилити касаційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 334, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області відхилити.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 25 червня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.