6-21576св15 Про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відшкодування моральної шкоди - 21.10.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2015 року,

ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі ПАТ КБ "ПриватБанк") про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та відшкодування моральної шкоди, вказуючи на те, що в березні 2015 року скористався банкоматом і перевірив надходження коштів на його рахунки для виплати пенсії та соціальної допомоги, які відкриті в ПАТ КБ "ПриватБанк", та дізнався, що на рахунках кошти відсутні. Для з'ясування обставин відсутності коштів звернувся до відділення банку, де йому повідомили про те, що кошти в нього списані банком у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 22 червня 2006 року, де він був поручителем.

Вважаючи вказане списання коштів протиправним, оскільки вказані кредитний договір і договір поруки дійсно укладалися, але їх строк закінчився ще в 2011 році, тому строк стягнення пройшов, йому не надавалися вимоги про погашення заборгованості, а згідно з ч. 4 ст. 559 ЦК України порука вважається припиненою на підставі закону, розпорядження про таке списання коштів він не давав.

Позивач, звернувшись до відповідача з питанням неправомірного списання вказаних коштів з його рахунків, отримав відповідь, що таке списання проведено правомірно, однак позивач вважає вказані кошти своїми і наполягає на їх виплаті, поверненні відповідачем йому. На звернення позивача і його представника до відповідача з питанням повернення йому списаної суми отримано відмову. Позивачу завдана матеріальна і моральна шкода, він (позивач) поніс витрати, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено.

Вважаючи вказані дії банку протиправними, просив з урахуванням уточнення стягнути з відповідача вказану неправомірно списану і неправомірно набуту банком суму в розмірі 5 502 грн 81 коп. та моральну шкоду в розмірі 7 000 грн, задовольнивши уточнений позов у повному обсязі.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2015 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 25 травня 2015 року вирішено питання про судові витрати у справі.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права, та ухвалити нове рішення про задоволення його позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що кредитний договір № 938 на суму 181 641 грн був укладений 22 червня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Дніпроцентрбуд", директором якого є позивач. ОСОБА_3 не звертався з належно оформленими позовними вимогами про визнання договору поруки припиненим.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною 1 ст. 212 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Таким вимогами судові рішення не відповідають.

Частиною 1 ст. 11 ЦПК України передбачено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно із ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ч. 1 ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

Установлено, що 22 червня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "Дніпроцентрбуд" укладено кредитний договір, відповідно до умов якого товариство отримало кредит у розмірі 181 641 грн 60 коп строком до червня 2011 року.

22 червня 2006 року на забезпечення виконання вказаного кредитного договору між банком та ОСОБА_3 укладено договір поруки.

11 січня 2012 року ОСОБА_3 направлено лист про необхідність погашення заборгованості за вказаним кредитним договором.

14 березня 2015 року ОСОБА_3 дізнався про списання ПАТ КБ "ПриватБанк" з його рахунків, відкритих у ПАТ КБ "ПриватБанк" для отримання пенсії та соціальної допомоги, коштів на погашення заборгованості за зазначеним кредитним договором.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного виконання зобов'язань боржника за кредитним договором.

При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором, строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Вказана правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 06 липня 2015 року у справі № 6-616цс15.

Строком повного виконання основного зобов'язання є 22 червня 2011 року (а. с 12 зворот).

Регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв'язку із закінченням строку її чинності ч. 4 ст. 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки: протягом строку, встановленого договором поруки (перше речення ч. 4 ст. 559 ЦК України); протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, якщо кредитор не пред'явить вимоги до поручителя (друге речення ч. 4 ст. 559 ЦК України); протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов'язання не встановлено або встановлено моментом пред'явлення вимоги), якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя (третє речення ч. 4 ст. 559 ЦК України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у ч. 4 ст. 559 ЦК України) не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом цього строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, у тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред'явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Таким чином, слід дійти висновку про те, що застосоване в цій нормі поняття "строк чинності поруки" повинне розглядатися однаково, тобто як строк, протягом якого кредитор може в судовому порядку реалізувати свої права за порукою як видом забезпечення зобов'язання.

Відповідно закінчення строку, установленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання або одного року від дня укладення договору поруки, якщо строк основного зобов'язання не встановлений, припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2014 року у справі № 6-53цс14.

Суд на порушення ст. ст. 212 - 214 ЦПК України (1618-15) на вказане уваги не звернув та не сприяв всебічному й повному з'ясуванню обставин справи, доводи позивача не перевірив та не навів факти, які б спростували ці доводи, вказуючи про те, що договір поруки діє до повного виконання зобов'язань за кредитним договором, суд не звернув уваги на те, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення і цей строк є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

З'ясування вказаних обставин справи має суттєве значення для її правильного вирішення, оскільки відповідно до ст. 1212 ЦК України отримане однією зі сторін у зобов'язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі безпідставності такого отримання.

Залишаючи без змін вказане рішення суду першої інстанції, на порушення ст. 303 ЦПК України на вказане не звернув уваги і апеляційний суд, дійшовши помилкового висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Зазначені порушення процесуального закону унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та є відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України підставою для скасування ухвалених у даній справі судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 335, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.