Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою ОСОБА_3, поданою представником - ОСОБА_4, на рішення апеляційного суду Одеської області від 23 березня 2015 року,

У жовтні 2011 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 16 травня 2007 року між банком та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 75 тис. грн зі сплатою 14,04 % річних з кінцевим строком повернення до 16 травня 2017 року. На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 16 травня 207 року між ними було укладено договір іпотеки, предметом якої була квартира АДРЕСА_1. Оскільки позичальник не виконував зобов'язання за цими договорами, на вимоги банку не реагував, утворилась заборгованість у розмірі 176 647 грн 97 коп. ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 помер, після його смерті спадщину прийняв ОСОБА_3, якому 22 вересня 2013 року банком направлено лист-претензію з вимогами погашення кредитної заборгованості, однак відповідач жодних дій не вчинив.

Ураховуючи наведене, банк просив у рахунок погашення кредитної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити зі спірної квартири відповідача та осіб, які з ним проживають у цьому житловому приміщенні.

Заочним рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 18 грудня 2014 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 23 березня 2015 року заочне рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 травня 2007 року у розмірі 176 647 грн 97 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2, шляхом продажу вказаної квартири ПАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Виселено відповідача та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у вказаній квартирі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що спадкоємець боржника - ОСОБА_3, свідоцтво про право на спадщину на спірне майно не отримував, тобто він його у спадщину не одержував, що унеможливлює звернення стягнення на спірне майно, яке є предметом іпотеки.

Скасовуючи рішення районного суду та задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що відповідач у встановлений законом строк звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті батька, ОСОБА_5, а саме спірної квартири, тобто, фактично прийняв спадщину, у тому числі і зобов'язання за іпотечним договором. Оскільки до спадкоємця перейшли як права так і обов'язки спадкодавця, слід звернути стягнення на предмет іпотеки, спірну квартиру та, відповідно виселити з цієї квартири відповідача разом з особами, які з ним проживають.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна, оскільки апеляційний суд дійшов їх з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 16 травня 2007 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_5 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 75 тис. грн зі сплатою 14,04 % річних з кінцевим строком повернення до 16 травня 2017 року.

На забезпечення виконання зобов'язань за цим договором 16 травня 2007 року між ними було укладено договір іпотеки, предметом якої була квартира АДРЕСА_3.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_5 помер. Спадкоємцем першої черги після смерті останнього є ОСОБА_3, який у встановлений законом строк звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини, а саме зазначеної квартири.

На момент смерті позичальника, за розрахунком банку, утворилась заборгованість у розмірі 176 647 грн 97 коп.

Відповідно до ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно з ч. 3 ст. 1296 ЦК України відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Виходячи з аналізу ст. ст. 1216, 1218, ч. 2 ст. 1220, ч. 3 ст. 1223 ЦК України з моменту смерті особи до спадкоємців переходять права та обов'язки спадкодавця, які належали йому на час відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, а тому зобов'язання правонаступників спадкодавця-боржника перед кредитором виникають з моменту його смерті.

Згідно зі ст. 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Вирішуючи спір, апеляційний суд виходив із того, що оскільки ні позичальник за життя, ні його спадкоємець не виконали зобов'язання за кредитним договором, то слід звернути стягнення на предмет іпотеки та виселити відповідача з квартири, яка є предметом іпотеки, разом з особами, які проживають разом з ним у цьому житловому приміщенні.

При цьому апеляційний суд не врахував таке.

Згідно зі ст. 589 ЦК України, ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотеко держателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підставі, встановлених ст. 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у ст. 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України "Про іпотеку" (898-15) .

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до вимог ст. 39 Закону України "Про іпотеку".

Звертаючи стягнення на предмет іпотеки, апеляційний суд у порушення вимог ст. 39 цього Закону не вказав всіх складових розміру заборгованості, не вказав початкову ціну предмета іпотеки, яка визначається за правилами ч. 6 ст. 38 цього ж Закону.

Такий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року № 6-61 цс 15, який відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України (з подальшими змінами і доповненнями) має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Згідно з чч. 1,2 ст. 39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

У ч. 1 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 ЖК УРСР, у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.

Частина 3 ст. 109 ЖК УРСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку" та ч. 3 ст. 109 ЖК після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотеко держателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбано громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Отже, за змістом цих норм, якщо в іпотеку передано жиле приміщення, яке було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, підстави для виселення мешканців із зазначеного жилого приміщення без надання їм іншого постійного житла відсутні.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року № 6-39цс15, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Відповідно до п. 7.1 кредитного договору від 16 травня 2007 року банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти шляхом надання готівкою через касу на строк з 16 травня 2007 року по 16 травня 2017 року включно у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 75 тис. грн на споживчі цілі.

Згідно з п. 33.3 договору іпотеки в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме: квартиру АДРЕСА_3 та складається з однієї житлової кімнати та підсобних приміщень загальною площею 33 кв. м, в тому числі житловою площею 17 кв. м та належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва № НОМЕР_1 про право власності на житло, виданого 26 листопада 2002 року приватизаційним бюро при Біляївській міській раді Одеської області згідно з розпорядженням (наказом) від 19 листопада 2002 року.

Тобто, спірна квартира, яка є предметом іпотеки, придбана не за рахунок кредитних коштів, отриманих на підставі кредитного договору 16 травня 2007 року, а, відтак, мешканці цієї квартири не підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Крім того, виселяючи інших осіб, апеляційний суд не вказав, яких саме осіб, крім ОСОБА_3, слід виселити, тобто, резолютивна частина рішення апеляційного суду не є чіткою, а, відтак, рішення суду є невиконуваним.

Таким чином, ураховуючи, що судами не встановлені всі фактичні обставини від яких залежить правильне вирішення справи, та допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, судові рішення відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 23 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.