6-15711св15 Про визнання рішення міської ради частково недійсним - 21.10.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про виділ в натурі частини земельної ділянки, яка перебуває у спільній частковій власності; за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визнання права власності на гараж; за позовом ОСОБА_4 до виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про визнання рішення міської ради частково недійсним за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 22 квітня 2015 року,

У червні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що після смерті її матері - ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, вона успадкувала житловий будинок та 1/3 частину земельної ділянки, а також 1/3 частину після смерті батька ОСОБА_6, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_1. Власником 1/3 частини цієї земельної ділянки є ОСОБА_4 З відповідачем виник спір щодо поділу та порядку користування земельною ділянкою.

Уточнивши позовні вимоги, позивачка просила виділити їй в натурі в особисте користування 2/3 частини указаної земельної ділянки та припинити її право спільної часткової власності на цю земельну ділянку.

У липні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, у якому просив встановити порядок користування спірною земельною ділянкою, визнати за ним право власності на гараж літ. "Ж", посилаючись на те, що між ним та ОСОБА_3 є спір з приводу користування спільною земельною ділянкою та надвірної будівлі, гаража літ. "Ж", який був побудований його батьками і який привласнила ОСОБА_3

Крім того, ОСОБА_4 у листопаді 2014 року звернувся з позовом до виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 березня 2002 року про визнання рішення виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 березня 2002 року в частині надання дозволу на оформлення права власності на гараж ОСОБА_5 недійсним. В обґрунтування зазначених вимог посилався на те, що між ним та ОСОБА_3 є спір з приводу користування земельною ділянкою та гаражем літ. "Ж" й на те, що цей гараж будувався його батьком, ОСОБА_7, сином ОСОБА_6 - чоловіка ОСОБА_5, тому вважав, що ОСОБА_3 незаконно оформила на своє ім'я право власності на цю надвірну споруду.

Ухвалою Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 10 грудня 2014 року цивільна справа за позовом ОСОБА_4 до виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про визнання рішення виконавчого комітету міської ради частково недійсним об'єднана в одне провадження з цивільною справою за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про виділ в натурі земельної ділянки, яка знаходиться у спільній часткові власності та за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визнання права власності на спадкове майно.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від

12 березня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 22 квітня 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Виділено в натурі, як об'єкти нерухомого майна у власність ОСОБА_3 в особисте користування земельні ділянки, площею 622,84 кв.м та 44,03 кв.м, розташовані у АДРЕСА_1 та встановлено розміри їх меж. Виділено в натурі, як об'єкт нерухомого майна у власність ОСОБА_4 в особисте користування земельну ділянку, площею 333,44 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 та встановлено розміри її меж. Запропоновано на частині земельної ділянки, що виділяється у користування ОСОБА_4 встановити право земельного сервітуту для ОСОБА_3 Після виділу ОСОБА_3 в натурі 2/3 частини земельної ділянки, розташованої за вказаною адресою, площею 0,1 га, припинено право спільної часткової власності на земельну ділянку.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визнання права власності на гараж відмовлено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області про визнання рішення виконавчого комітету міської ради частково недійсним відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами виник спір щодо порядку користування земельною ділянкою та права власності на спірний гараж, тому вважав необхідним визначити порядок користування земельною ділянкою відповідно до запропонованого експертом варіанту № 8 експертного висновку, який дає можливість сторонам обслуговувати свої часини у будинковолодінні й встановити земельний сервітут для ОСОБА_3 за рахунок земельної ділянки, що виділяється ОСОБА_4, для здійснення нею проходу до колодязя.

Апеляційний суд погодився з висновками районного суду. При цьому послався на те, що твердження ОСОБА_4 щодо користування спірним гаражем його батьком, який мав автомобіль, не може бути підставою для визнання права власності на цей гараж за ним, й визнав недоведеними обставини, якими він обґрунтовував свої вимоги.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду в частині спору щодо земельної ділянки не відповідає.

Судом установлено, що ОСОБА_3, після смерті матері ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, успадкувала житловий будинок та 1/3 частину земельної ділянки, а 1/3 частину земельної ділянки після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 батька - ОСОБА_6, за адресою: АДРЕСА_1. Інша 1/3 частина цієї земельної ділянки належить ОСОБА_4 Між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 виник спір щодо розподілу та порядку користування земельною ділянкою.

Згідно із ч. 1 ст. 401 ЦК України користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

За змістом ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 100 ЗК України, власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Згідно із чч. 2, 3 ст. 402 ЦК України земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Таким чином, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне господарське використання своєї земельної ділянки, неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.

Отже, встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власникаабо землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Крім того, земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлюється.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, ОСОБА_4 посилався на те, що запропонований експертом та покладений в основу рішення районного суду щодо порядку користування земельною ділянкою варіант № 8 порушує його права, не дає можливості зручно й вільно користуватися його земельною ділянкою, та пропонував провести поділ земельної ділянки за варіантами з 1-го по 4-й, при якому ширина заїзду не 2 метри а 3 метри, й вважав, що, якщо встановлювати земельний сервітут, то тільки платний.

У порушення ст. ст. 212- 214, 303, 315 ЦПК України апеляційний суд на зазначені положення закону уваги не звернув, не перевірив доводів апеляційної скарги, не навів мотивів їх відхилення та дійшов передчасного висновку про залишення рішення районного суду без змін.

При цьому, залишаючи рішення районного суду без змін у частині встановлення земельного сервітуту, на вищевказані положення закону та обставини справи належної уваги не звернули, у достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та нормою права, що підлягає застосуванню, не перевірив доводів сторін щодо необхідності та можливості встановлення земельного сервітуту, не послався на неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, а, отже, висновки апеляційного суду про встановлення земельного сервітуту не мотивовані, ґрунтуються на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Також апеляційним судом у достатньому обсязі не з'ясовано, чи не буде установленням сервітуту порушуватися права користувача земельної ділянки, а саме чи не буде його встановлення у такий спосіб найменш обтяжливим для користувача земельної ділянки ОСОБА_4

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновками судів щодо вимог ОСОБА_4 про право власності на гараж і щодо його вимог до Лубенської міської ради Полтавської області, якими йому у цих вимогах відмовлено.

Рішенням виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області від 27 березня 2002 року ОСОБА_5 було надано дозвіл на оформлення права власності на гараж.

Суди вірно зазначили, що при житті батько ОСОБА_4 - ОСОБА_7, померлий ІНФОРМАЦІЯ_3, який був сином ОСОБА_6 - чоловіка ОСОБА_5, право на гараж не оспорював, і дії міської ради щодо оформлення права на гараж за ОСОБА_5, яка будувала його за час шлюбу спільно з чоловіком, ОСОБА_6, є законними. Сам по собі той факт, що його батько, маючи автомобіль, користувався гаражем, не дає законних підстав для визнання за ним права власності на гараж.

Оскільки апеляційний суд не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, його судове рішення в частині позовних вимог про встановлення порядку користування земельною ділянкою не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 22 квітня 2015 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 та позову ОСОБА_4 про встановлення порядку користування земельною ділянкою скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 березня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 22 квітня 2015 року в частині позову ОСОБА_4 про визнання права власності на гараж та позову ОСОБА_4 до виконавчого комітету Лубенської міської ради Полтавської області залишити без змін.