Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду

цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року,

У квітні 2012 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що з вересня 2000 року по лютий 2012 року проживав однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 За час спільного проживання та за спільні кошти 28 квітня 2007 року ними в ОСОБА_5 було придбано земельну ділянку АДРЕСА_1, у садовому товаристві "Роднік", на якій за спільні кошти було збудовано жилий будинок. Проте договір купівлі-продажу було оформлено на відповідачку і він не заперечував, оскільки вони проживали однією сім'єю і вважав придбане майно спільним майном подружжя. У березні 2012 року відповідачка стала чинити йому перешкоди у користуванні спільним майном, у зв'язку з чим він звернувся до суду.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просив встановити факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнати за ним право власності на 1/2 частину зазначеної вище земельної ділянки.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. Встановлено факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 і ОСОБА_4 в період з 1 вересня 2004 року по лютий 2012 року. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0610 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, садове товариство "Роднік". Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про визнання права власності скасовано й ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки відмовлено. У решті рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення апеляційного суду скасувати й залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Отже, судові рішення в частині вирішення вимог про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не оскаржуються, тому в касаційному порядку в силу ст. 335 ЦПК України не переглядаються.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що в зазначений позивачем період сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, мали спільний бюджет, спільною працею та за спільні кошти набували майно, у тому числі спірну земельну ділянку, яке є майном подружжя. При цьому факт проживання однією сім'єю судом встановлено з 1 вересня 2004 року, з часу набуття чинності нового ЦПК України (1618-15) .

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що між сторонами за час спільного проживання склалися відносини, притаманні подружжю. Разом із тим, скасовуючи рішення суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові в частині визнання права власності, апеляційний суд виходив із того, що позивач не довів, що спірна земельна ділянка була придбана ним з відповідачкою за спільні кошти, так як хоча вона і була придбана за час спільного проживання, але лише за грошові кошти відповідачки, які їй подарував батько на підставі договору дарування, тому земельна ділянка є її особистою приватною власністю.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено і в цій частині судові рішення не оскаржуються, що з вересня 2000 року по лютий 2012 року ОСОБА_3 проживав з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

За час спільного проживання 28 квітня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу з ОСОБА_5 було придбано земельну ділянку АДРЕСА_1, договір оформлено на ОСОБА_4 У березні 2012 року відповідачка стала чинити позивачу перешкоди у користуванні спільним майном, у зв'язку з чим виник спір.

Відповідно до ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, яке є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Отже, в силу ст. 60 СК України, в якій зазначається, що майно, набуте за час шлюбу, вважається об'єктом спільної сумісної власності подружжя, діє презумпція спільності майна подружжя. Зазначена презумпція спільності майна подружжя перерозподіляє тягар доказування, визначений ст. ст. 10, 60 ЦПК України. Тобто набуте за час спільного проживання майно є майном подружжя, якщо особа, яка не визнає цей факт, доведе протилежне. Отже, саме відповідачка має довести, що набуте за час спільного проживання майно, не є майном подружжя. Для позивача цей факт презюмується.

У порушення наведених норм матеріального та процесуального права, а також вимог ст. ст. 11, 212- 214, 316 ЦПК України, фактично вийшовши за межі позовних вимог, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що спірна земельна ділянка в силу ст. 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_4, оскільки таких вимог нею не заявлялось. Зазначивши, що позивач не надав доказів набуття земельної ділянки за спільні кошти, апеляційний суд не врахував презумпцію спільності майна подружжя.

При цьому, посилаючись на договір дарування грошових коштів між відповідачкою та її батьком, апеляційний суд не звернув уваги на положення ч. 5 ст. 719 ЦК України про те, що такий договір є нікчемним, оскільки нотаріально не посвідчений, про що зазначав суд касаційної інстанції в ухвалі від 18 лютого 2015 року і цей висновок є обов'язковим для суду в силу ч. 4 ст. 338 ЦПК України. При цьому апеляційний суд, визнаючи, що такий договір дарування грошей дійсно є нікчемним (недійсним), проте зазначив, що вказане не спростовує самого факту передачі коштів, але не врахував положення ч. 1 ст. 216 ЦК України, яке вказує на те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Саме до таких висновків, тобто необхідності встановлення факту набуття спірної земельної ділянки за час спільного проживання сторін у справі, дійшов суд касаційної інстанції при попередньому скасуванні судових рішень, ці висновки і мотиви в силу ч. 4 ст. 338 ЦПК України є обов'язковими при новому розгляді справи. Проте апеляційний суд їх не виконав і ухвалив суперечливе рішення, яке ґрунтується на припущеннях, що заборонено ч. 4 ст. 60 ЦПК України.

Крім того, апеляційний суд, залишаючи без змін рішення суд першої інстанції в частині встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, та відмовляючи в позові про визнання права власності, не звернув уваги на те, що, виходячи зі змісту ст. 256 ЦПК України та правової природи окремого провадження, встановлення юридичного факту можливе і потрібне тоді, коли від встановлення факту, який має юридичне значення, залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав особи. Проте, відмовивши у позові про визнання права власності, який був наслідком встановлення зазначеного вище юридичного факту, апеляційний суд не вказав, для чого такий факт встановлювався і які правовідносини з нього виникають, змінюються чи припиняються.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 2 червня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

ухвала оскарженню не підлягає.