Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П..

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до приватного акціонерного товариства "Атомпрофоздоровниця", філії приватного акціонерного товариства "Атомпрофоздоровниця" санаторій "Прикарпаття", третя особа - директор філії приватного акціонерного товариства "Атомпрофоздоровниця" санаторій "Прикарпаття" ОСОБА_4, про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 31 березня 2015 року,

У жовтні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що він з 1996 року працював водієм 1 класу в філії публічного акціонерного товариства "Атомпрофоздоровниця" санаторій "Прикарпаття" (далі - ПАТ "Атомпрофоздоровниця"). Наказом адміністрація товариства від 22 липня 2014 року № 38 припинено надання послуг з санаторно-курортного лікування філії товариства санаторію "Прикарпаття" з 1 жовтня 2014 року та запропоновано дирекції санаторію звільнити частину персоналу за строковими трудовими договорами відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, у тому числі і посаду водія 1 класу. Відповідно до цього наказу у штатному розписі залишились певні посаді з оплатою 0,5 посадового окладу, у тому числі водій 3 класу. Наказом санаторію "Прикарпаття" від 22 липня 2014 року № 05 з 30 вересня 2014 року звільнено працівників санаторію, у тому числі і його, на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України. Вважав вказані накази підприємства незаконними, оскільки звільнивши його, як водія 1 класу, у штатному розписі підприємства залишено водія 3 класу. Крім того, він, як ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС 1 категорії, інвалід 3 групи відповідно до ст. 42 КЗпП України має переважне право на залишення на роботі, йому не було запропоновано всі вакансії.

Ураховуючи наведене, позивач просив поновити на його на роботі, стягнути з відповідачів на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 1 жовтня 2014 року по день ухвалення рішення у справі.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 31 березня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що при звільненні позивача були дотримані вимоги трудового законодавства, також його було повідомлено про звільнення більш ніж за два місяця до вивільнення та звільнення проведено за згодою профспілкового органу підприємства.

Апеляційний суд погодився з такими висновками. Також апеляційний суд виходив з того, що факт наявності у позивача переважного права на залишення на роботі як ліквідатора наслідків Чорнобильської катастрофи і інваліда 3 групи не давало підстав для фактичної реалізації цього права, оскільки роботодавець не міг запропонувати позивачу іншу посаду за відповідною позивачу професією чи спеціальністю. Крім того, апеляційний суд вважав, що введення в штатний розпис підприємства з 1 жовтня 2014 року посади коменданта, яка була затверджена в день звільнення позивача, саме по собі не давало правових підстав для призначення на цю посаду саме позивача.

Проте повністю погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що з 1996 року ОСОБА_3 працював водієм 1 класу у філії ПАТ "Атомпрофоздоровниця" санаторій "Прикарпаття".

Наказом ПАТ "Атомпрофоздоровниця" від 22 липня 2014 року № 38 припинено надання послуг з санаторно-курортного лікування санаторію "Прикарпаття" з 1 жовтня 2014 року та запропоновано дирекції санаторію звільнити частину персоналу за строковими трудовими договорами у відповідності п. 1 ст. 40 КЗпП України, у тому числі і посаду водія 1 класу. Також відповідно до цього наказу у штатному розписі залишились певні посаді з оплатою 0,5 посадового окладу, у тому числі водій 3 класу.

22 липня 2014 року відповідно до вимог ст. 49-2 КЗпП України ПАТ "Атомпрофоздоровниця" письмово повідомило ОСОБА_3 про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників.

Наказом санаторію "Прикарпаття" від 22 липня 2014 року № 05 з 30 вересня 2014 року звільнено працівників санаторію, у тому числі і ОСОБА_3, на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

1 вересня 2014 року профспілковим комітетом санаторію "Прикарпаття" було прийнято рішення про надання згоди на вивільнення 30 вересня 2014 року працівників санаторію за скороченням штату на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Наказом ПАТ "Атомпрофоздоровниця" від 30 вересня 2014 року № 06-ос ОСОБА_3 був звільнений з роботи, отримав трудову книжку.

Апеляційний суд наведене врахував та вважав при цьому, що при звільненні ОСОБА_3 в санаторії "Прикарпаття" в період проведення реорганізації не було вільних посад за відповідною професією чи спеціальністю, яку б можна було б запропонувати позивачу. Крім того, затвердження в день звільнення ОСОБА_3 посади коменданта не давало підстав для призначення його на цю посаду.

При цьому апеляційний суд у порушення ст. ст. 212- 214, 315 ЦПК України не врахував таке.

Відповідно до ст. 40 КЗпП України звільнення у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно зі ст. 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані із звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Суд зазначене врахував, однак виходив із того, що станом на час звільнення позивача були відсутні вакантні посади, які б відповідали професії, кваліфікації та спеціалізації позивача, а введення в штатний розпис підприємства з 1 жовтня 2014 року посади коменданта саме по собі не давало правових підстав для призначення на цю посаду саме позивача.

При цьому апеляційний суд у порушення ст. ст. 214, 303, 315 ЦПК України не звернув увагу на те, що ОСОБА_3, який має переважне право на залишення на роботі, звільнився з роботи 30 вересня 2014 року і в цей же день товариство ввело нову посаду до штатного розпису. Отже, суду слід належним чином оцінити дії відповідача і визначитись, чи не повинно було ПАТ "Атомпрофоздоровниця" запропонувати позивачу вказану посаду і у разі його відмови зайняти цю посаду звільняти цього працівника.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом не встановлено, його судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Львівської області від 31 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.