6-11205св15 Про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення - 07.10.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: орган опіки та піклування Звенигородської міської ради Черкаської області, приватний нотаріус Бедрата-Скляр Наталія Миколаївна, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення апеляційного суду Черкаської області від 27 лютого 2015 року,

У липні 2012 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 13 березня 2006 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредитні кошти у розмірі 156 тис. грн зі сплатою 12 % річних з кінцевим строком повернення до 14 березня 2026 року. На забезпечення виконання кредитного договору 13 березня 2006 року між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок з надвірними спорудами та земельною ділянкою площею 165,8 кв. м по АДРЕСА_1. Оскільки позичальник не виконував взяті на себе зобов'язання за цими договорами, на вимоги банку не реагував, утворилася заборгованість у розмірі 165 957 грн 39 коп.

Банк просив, з урахуванням уточнених вимог, у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу будь-яким способом, з отриманням усіх необхідних документів, а також виселити відповідачів з указаного житлового будинку.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 11 листопада 2014 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 13 березня 2006 року у розмірі 172 707 грн 79 коп. звернуто стягнення на предмет іпотеки - житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного будинку ПАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені ОСОБА_3 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем. Виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_5, ОСОБА_7, що зареєстровані та проживають у вказаному будинку, зі зняттям реєстраційного обліку у відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб УМВС України у м. Звенигородка Черкаської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 27 лютого 2015 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позичальник не виконував взяті на себе зобов'язання, допустив заборгованість, що є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок її погашення та виселення мешканців будинку.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із неспівмірності розміру простроченої заборгованості (44 337 грн 49 коп.) за кредитним договором з вартістю предмету іпотеки (156 тис. грн), оскільки боржник згоден погасити цю заборгованість і далі погашати кредит у строк.

Проте погодитись із такими висновками апеляційного суду не можна з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 13 березня 2006 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредитні кошти у розмірі 156 тис. грн.

На забезпечення виконання кредитного договору 13 березня 2006 року між ними було укладено договір іпотеки, предметом якого є житловий будинок з надвірними спорудами та земельною ділянкою площею 165,8 кв. м по АДРЕСА_1.

Оскільки позичальник не виконував взяті на себе зобов'язання за цими договорами, утворилася заборгованість у розмірі 165 957 грн 39 коп.

Вирішуючи спір, апеляційний суд виходив із того, що вартість іпотечного майна значно перевищує розмір заявленої заборгованості за кредитним договором, що є підставою для відмови банку в позові.

Згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальник повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Отже, оскільки позичальник порушив умови кредитного договору, то кредитор просив про звернення стягнення на предмет іпотеки для погашення достроково всієї суми заборгованості, а не лише простроченої.

Відповідно до ст. 39 Закону України "Про іпотеку" суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Згідно з ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У п. 41 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" (v0005740-12) судам роз'яснено, що при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має дати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом та вартості іпотечного майна, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Оскільки вказане положення закону є оціночним, то суд має належним чином його мотивувати, співставити обставини зі змістом цього поняття, визначитись, чи не суперечить його застосування загальному змісту та призначенню права, яким урегульовано конкретні відносини (зокрема про право на першочергове задоволення вимог за рахунок предмета застави), та врахувати загальні засади цивільного законодавства - справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України).

Відповідно до ст. 38 Закону України "Про іпотеку" ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодацем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки за звичайною ціною на нього.

Розподіл коштів від продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та іншими особами, що мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, здійснюється відповідно до встановленого пріоритету та розміру цих прав та вимог. Решта виручки повертається іпотекодавцю.

Апеляційний суд у порушення ст. ст. 214, 316 ЦПК України зазначене не взяв до уваги, не врахував, що у разі, якщо вартість іпотечного майна перевищує розмір кредитної заборгованості, відповідно до вимог чинного законодавства решта коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, повертається іпотекодавцю. Також суд не звернув увагу на те, що відповідачі не вчиняють жодних дій на погашення кредиту, унаслідок чого розмір заборгованості збільшується.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що вирішувати питання про позбавлення єдиного житла відповідача та членів його сім'ї, серед яких троє дітей і двоє є неповнолітніми є передчасним, виходячи з вимог розумності, справедливості та добросовісності.

При цьому апеляційний суд не перевірив, чи неповнолітні діти були зареєстровані у спірному будинку на момент укладення договору іпотеки, не дав оцінку документам, наданим іпотеко держателем при укладенні договору іпотеки, так як у п. 13 цього договору він особисто зазначив, що предмет іпотеки не знаходиться у третіх осіб, вимоги третіх осіб на нього відсутні.

Про вказані порушення закону зазначив Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму судовому рішенні від 29 травня 2013 року при скасуванні попередніх судових рішень, однак суд першої інстанції всупереч вимогам ч. 4 ст. 338 ЦПК України вказівки суду касаційної інстанції, які є обов'язковими, не виконав, а апеляційний суд при перегляді рішення суду першої інстанції порушення, допущені судом першої інстанції не усунув.

Ураховуючи, що апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, та допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, рішення апеляційного суду відповідно до ст. 338 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ