Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування удаваним правочином за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 19 березня 2015 року,

У грудні 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 20 березня 2012 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1, за умовами якого остання передала йому у власність вказану квартиру. Вважав вказаний договір удаваним і вчиненим для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу, оскільки у рахунок купівлі цієї квартири ним було передано відповідачці кошти у розмірі 205 231 грн, що підтверджується письмовою розпискою.

Ураховуючи наведене, позивач просив визнати договір дарування від 20 березня 2012 року удаваним правочином, вчиненим з метою приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від

20 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 19 березня 2015 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не доведено спрямованість волі обох сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені договором дарування. Також суд виходив із того, що визнання відповідачем позову у даному випадку суперечить діючому законодавству, що є підставою для відмови у прийнятті визнання відповідачем позову.

Проте повністю погодитись із такими висновками судів не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами установлено, що згідно договору дарування, укладеного 20 березня 2012 року між ОСОБА_3 ОСОБА_4, останньою було передано безоплатно у власність ОСОБА_3, а останнім прийнято як дарунок майно, а саме квартиру АДРЕСА_1.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначав, що між ним та відповідачкою насправді укладено договір купівлі-продажу вказаної квартири, оскільки в рахунок цього майно останньою отримано від нього кошти у розмірі 205 321 грн, що підтверджується письмовою розпискою.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно зі ст. 655 ЦК України з договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У ст. 235 ЦК України зазначено, що удаваним є правочин який вчинено сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

Однак суди вказане не врахували та вважали, сторонами укладено і нотаріусом посвідчено саме договір дарування, а не договір купівлі-продажу з нотаріальним посвідченням. До того ж ці договори відрізняються по своїй правовій природі.

Крім того, суди виходили з того, що позивач не довів, що між ним та відповідачкою вчинено саме договір купівлі-продажу квартири, а не договір дарування, оскільки розписка від 20 березня 2012 року про отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 205 231 грн у рахунок спірної квартири є неконкретизованою, так як не містить інформації щодо отримання грошових коштів в рахунок саме продажу даної квартири відповідачем, а не розрахунок за оренду даного житла тощо.

При цьому суди не звернули увагу на те, що відповідно до п. 5 договору дарування загальна вартість квартири, що відчужується, становить 205 231 грн. При цьому згідно розписки від 20 березня 2012 року ОСОБА_4 отримала від ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 205 231 грн у рахунок зазначеної квартири.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам роз'яснено, що за удаваним правочином (ст. 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме.

Суди на вказане уваги не звернули, не врахували, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, не взяли до уваги юридичні факти, з якими закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: складення розписки від 20 березня 2012 року про отримання ОСОБА_4 від ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 205 231 грн та визнання ОСОБА_4 позову, тобто, факту укладення між нею та позивачем договору купівлі-продажу.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.

Згідно з ч. 4 ст. 174 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Суди зазначене не врахували та відмовляючи у прийнятті визнання відповідачкою позову, виходили з того, що такі дії відповідачки суперечать діючому законодавству, оскільки з договору дарування вбачається, що дарунок вчинений з розумінням значення своїх дій, що передбачає вчинення саме дарунку, а не продажу квартири. Крім того, договір дарування та договір купівлі-продажу відрізняються по своїй правовій природі.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" (v0002700-09) судам роз'яснено, що у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з`ясування і дослідження інших обставин справи.

Отже, суди, відмовивши у прийнятті визнання відповідачем позову, не зазначили, права, свободи чи інтереси яких осіб будуть порушені визнанням позову відповідачем; не зазначили, у чому конкретно полягає невідповідність вимогам закону таке визнання.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 19 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.