Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_3 про стягнення суми заборгованості за кредитним договором за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" на рішення Костопільського районного суду Рівненської області від 3 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 6 березня 2015 року,

У травні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 25 грудня 2006 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 8400 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36 % річних з кінцевим строком повернення, що збігається з кінцевим строком дії картки. Оскільки позичальник не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання, утворилась заборгованість у розмірі 15 045 грн, яку позивач просив стягнути на його користь з відповідача.

Рішенням Костопільського районного суду Рівненської області від 3 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Рівненської області від 6 березня 2015 року, у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ КБ "ПриватБанк", посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов у повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач звернувся до суду з пропуском трьохрічного строку позовної давності, про застосування якого просив відповідач.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції. Також апеляційний суд зазначив, що відповідач несвоєчасно виконав судовий наказ і заборгував банку кошти за цей час, але строк позовної давності пропущено і він переривається пред'явленням позову, а не закінченням виконання судового рішення.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 25 грудня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 8400 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 36 % річних з кінцевим строком повернення, що збігається з кінцевим строком дії картки.

Оскільки позичальник не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання, утворилась заборгованість у розмірі 15 045 грн

Апеляційний суд, з урахуванням умов договору, виходив з того, що банк скористався своїм правом на стягнення кредитної заборгованості, звернувшись у 2008 році з заявою про видачу судового наказу, який 1 серпня 2008 року виданий Костопільським районним судом Рівненської області. Оскільки відповідач не виконав судовий наказ своєчасно, то банк нарахував йому заборгованість. Але, звернувшись з даним позовом 20 травня 2014 року, банк пропустив строк позовної давності.

Згідно зі ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність застосовується до обґрунтованого позову.

Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв'язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Апеляційний суд на вказане уваги не звернув, не навів обставин обґрунтованості позовних вимог.

Також апеляційний суд не врахував, що згідно розрахунку, наданого на підтвердження позовних вимог, банком нараховано відсотки за користування кредитом та неустойку.

При цьому поза увагою апеляційного суду залишилось те, що 1 серпня 2008 року видано судовий наказ про дострокове стягнення всієї кредитної заборгованості. Тобто, має місце дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, а, відтак, строк договору закінчився, а між сторонами існують зобов'язальні правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У абз. 1, 2 п. 17 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 (v0005740-12) "Про практику розгляду судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" судам роз'яснено, що зобов'язання припиняється з підстав, передбачених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Такі підстави, зокрема, зазначені у ст. ст. 599- 601, 604- 609 ЦК України. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, оскільки зобов'язання залишається невиконаним належним чином відповідно до вимог статей 526, 599 ЦК України.

Таким чином, оскільки ухвалене судове рішення (судовий наказ) про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування комісійних, неустойки тощо поза строком дії кредитного договору законом не передбачено, а вимог згідно ст. 625 ЦК України банк не заявляв.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Рівненської області від 6 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.