Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Євтушенко О.І., Гвоздика П.О., Горелкіної Н.А.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя,

за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", подану представником ОСОБА_6, на рішення Самарського районного суду

м. Дніпропетровська від 12 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2015 року,

У червні 2012 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позову зазначала, що з 12 січня 1994 року по 18 серпня 2009 року з ОСОБА_5 перебувала в зареєстрованому шлюбі. За період шлюбу ними за спільні кошти придбано наступне майно: автомобіль "Lexus", державний номерний знак НОМЕР_1 та квартиру АДРЕСА_1, житловий будинок АДРЕСА_2.

Посилаючись на те, що поділити спільне майно сторони не можуть, просила визнати за нею право власності на житловий будинок АДРЕСА_2, а за відповідачем визнати право власності - на автомобіль та квартиру. Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2012 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок літ. "А-2" житловою площею 77,3 кв. м, літню кухню літ. "Б", сарай літ. "Ж", вбиральню літ. "З", огородження № 1-3, споруду літ. "І", розташовані на земельній ділянці площею 0,1 га по АДРЕСА_2. Визнано за ОСОБА_5 право власності на автомобіль "Lexus", державний номерний знак НОМЕР_1, та квартиру АДРЕСА_1.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2015 року рішення Самарського районного суд м. Дніпропетровська від 12 липня 2012 року залишено без змін.

У касаційній скарзі представник ПАТ КБ "ПриватБанк" - ОСОБА_6 просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, законність судових рішень в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 18 серпня 2009 року.

12 вересня 1995 року за договором купівлі-продажу, посвідченого Восьмою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, відповідач ОСОБА_5 придбав квартиру АДРЕСА_1.

01 липня 1998 року за договором купівлі-продажу ОСОБА_5 придбав житловий будинок літ. А-2 з надвірними спорудами, що розташовані на земельній ділянці площею 1 000 кв. м за адресою: АДРЕСА_2.

17 жовтня 2000 року Дніпропетровською міською радою народних депутатів ОСОБА_5 виданий державний акт на право приватної власності на землю, що розташована по АДРЕСА_2, загальною площею 0,1399 га.

У власності та користуванні ОСОБА_5 перебуває автомобіль "Lexus", державний номерний знак НОМЕР_1, що був придбаний сторонами в період шлюбу.

Крім того, судами встановлено, що сторони дійшли згоди щодо поділу рухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Згідно положень ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що вказане майно набуте під час шлюбу та згідно норм СК України (2947-14) підлягає поділу.

Таким чином суди попередніх інстанцій встановили, що спірне майно сторонами набуте під час шлюбу, відповідач не заперечував проти заявлених позовних вимог, сторони дійшли згоди щодо поділу майна, а тому суди дійшли вірного висновку про задоволення позовних вимог.

Доводи скаржника про те, що оскаржуваними судовими рішеннями порушуються його права як іпотекодержателя, оскільки вказаними судовими рішеннями за ОСОБА_4 визнано право власності на житловий будинок, розташований на земельній ділянці, яка є предметом іпотеки, і крім того, житловий будинок за технічним паспортом має інший розмір, не заслуговують на увагу суду касаційної інстанції, оскільки судом апеляційної інстанції під час повторного перегляду справи надана належна та обґрунтована оцінка даним доводам.

Слід зазначити, що відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 23 Закону України "Про іпотеку" у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Положення Закону України "Про іпотеку" (898-15) про те, що іпотекодавець не має права розпоряджатись майном без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки, не означає, що в судовому порядку не можна поділити майно подружжя шляхом визначення права власності на нього, оскільки право власності подружжя у рівних частках встановлюється законом, право володіння та користування майном не заборонено, а поділ майна подружжя не є розпорядження майном.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 332 ЦПК України суд касаційної інстанції при попередньому розгляді справи відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 332, 336, 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", подану представником ОСОБА_6, відхилити.

Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від

12 липня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 травня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про поділ майна подружжя залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.