Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Червинської М.Є.

суддів: Гвоздика П.О., Дербенцевої Т.П.,

Писаної Т.О., Ступак О.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення боргу за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2015 року,

У квітні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 5 грудня 2007 року він позичив подружжю ОСОБА_5, відповідачам у справі, 1 млн 500 тис. грн для придбання офісних приміщень по АДРЕСА_1, які вони повинні були повернути до 5 грудня 2009 року, про що є відповідна розписка ОСОБА_5 Зазначені об'єкти були придбані відповідачами, проте йому було повернуто лише 210 тис. грн. Крім того, сума боргу відповідачів з урахуванням встановленого індексу інфляції за період з січня 2010 року по вересень 2012 року становить 1 478 766 грн 30 коп., а також три проценти річних - 106 451 грн 49 коп. Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь суму заборгованості в розмірі 1 млн 290 тис. грн. солідарно.

У жовтні 2012 року ОСОБА_3 збільшив позовні вимоги та просив суд стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на його користь суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, трьох процентів річних, та становить 1 млн. 585 585 тис. 217 грн 70 коп. Ураховуючи викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів на його користь по 792 тис. 608 грн боргу з кожного.

Справа судами розглядалась неодноразово.

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 29 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2014 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 792 608 грн 85 коп. боргу. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 792 608 грн. 85 коп. Вирішено питання про судові витрати.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року ухвалу апеляційного суду Львівської області від 5 листопада 2014 року в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу скасовано, справу у цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 792 608 грн 85 коп. боргу, 838 грн 50 коп. судового збору та 60 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в позові.

У касаційних скаргах ОСОБА_3 та ОСОБА_5 просять скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, законність судового рішення в межах касаційного оскарження, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_3, суд першої інстанції з урахуванням змісту розписки ОСОБА_5 від 5 грудня 2007 року та довіреності ОСОБА_4 від 1квітня 2006 року, виходив із того, що укладення ОСОБА_5 договору позики з відповідачем було здійснено за мовчазною згодою дружини, а кошти витрачено в інтересах сім'ї на придбання об'єктів нерухомості, які у подальшому були поділені порівну як спільна сумісна власність подружжя, тому ОСОБА_3 має право на повернення позичених грошових коштів шляхом стягнення їх з кожного відповідача у рівних частинах.

Суд апеляційної інстанції скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення суми боргу з ОСОБА_4 та в цій частині ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, виходив із відсутності доказів того, що боржниками за договором позики є подружжя. Належних доказів використання позичених коштів в інтересах сім'ї суду також надано не було.

Такі висновки апеляційного суду є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Така ж правова позиція викладена у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року № 6-163цс12.

Судами встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 5 грудня 2007 року ОСОБА_5 видав позивачу розписку про те, що за погодженням з дружиною ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 1 млн 500 тис. грн для придбання двох офісних приміщень в новобудові за адресою: АДРЕСА_1. Вказані грошові кошти ОСОБА_5 зобов'язався повернути до 5 грудня 2009 року.

Відповідно до змісту ст. 65 СК України при укладенні договору одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Згідно з ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і одержане за договором використано на її потреби.

З матеріалів справи вбачається, що довіреністю від 1 квітня 2006 року ОСОБА_4 уповноважила ОСОБА_5 лише на представництво її інтересів з питань вчинення правочинів щодо розпорядження (без права дарування), володіння і користування всім її майном, з чого б воно не складалось й де б воно не знаходилось.

Наявність в довіреності запису "укладати всі дозволені законом правочини цивільно-правового характеру (в тому числі кредитні)" слід читати, виходячи з мети, з якою була надана довіреність, а саме, представництво інтересів з питань вчинення правочинів щодо розпорядження (без права дарування), володіння і користування всім майном ОСОБА_5

Отже, зазначеною довіреністю ОСОБА_5 було встановлено виключне право на вчинення від імені ОСОБА_4 конкретних юридичних дій, пов'язаних виключно з належним їй майном, тому позичати кошти від її імені на підставі довіреності від 1 квітня 2006 року ОСОБА_5 уповноважений не був.

Крім того, 7 грудня 2007 року ОСОБА_4 особисто, а не ОСОБА_5 на підставі довіреності від її імені, уклала договір із закритим акціонерним товариством "Компанія з управління активами "Карпати-інвест" договір купівлі-продажу цінних паперів, за умовами якого нею бронювалося право на отримання нежитлового приміщення АДРЕСА_1, а ОСОБА_5 бронювалося право на отримання нежитлового приміщення № 5 за цією ж адресою, та особисто вносила грошові кошти за дані приміщення.

Також судом установлено, що в сім'ї ОСОБА_5 на момент придбання офісних приміщень були кошти, які знаходились на рахунках у банківських установах.

Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти в такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, встановленими договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України). Якщо інше не встановлено договором або законом (наприклад, якщо договір позики відповідає ознакам безпроцентного договору), позикодавець має право на одержання ще і процентів від суми позики. У разі коли договором не встановлено їх розмір, розмір процентів визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (ст. 1048 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Таким чином, суд апеляційної інстанції з дотриманням положень ст. ст. 212- 214 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно встановив фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, правильно виходив із того, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження того, що отримані в борг кошти було використано в інтересах сім'ї. У розписці відсутній підпис ОСОБА_4, який міг свідчити про його згоду та обізнаність щодо вказаного боргу.

Звернувшись до суду з позовом та уточнюючи його, ОСОБА_3 просив суд стягнути з відповідачів на його користь по 792 тис. 608 грн боргу з кожного (а.с 109-110). Рішенням суду від 29 серпня 2014 року, яке набрало законної сили, з позичальника стягнута половина боргу, у межах пред'явленого позивачем позову.

Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог (ст. 31 ЦПК України).

Оскільки рішенням суду, яке набрало законної сили, з позичальниці за борговою розпискою стягнута половина суми боргу, підстав для стягнення з відповідача іншої частини боргу не має, права позивача щодо стягнення решта суми боргу можуть бути захищені шляхом пред'явлення відповідного позову до боржника.

Доводи касаційних скарг та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому колегія суддів вважає за необхідне касаційні скарги відхилити.

Керуючись ч. 1 ст. 336, ст. 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відхилити.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 18 травня 2015 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.