Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є.,

суддів: Гвоздика П.О., Дербенцевої Т.П.,

Писаної Т.О., Ступак О.В.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення безпідставно набутих коштів за касаційною скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, на рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 19 травня 2015 року,

У вересні 2013 року ОСОБА_3 звернулась до суду із указаним позовом, у якому просила суд стягнути з ОСОБА_4 на її користь суму безпідставно набутих коштів в розмірі 184 600 грн, інфляційне збільшення в сумі 119 251 грн 60 коп., три відсотки річних в сумі 36 641 грн 84 коп., відсотки за користування безпідставно набутими грошима в сумі 109 929 грн 30 коп. та у рахунок відшкодування моральної шкоди 184 600 тис. грн.

Свої вимоги позивач мотивувала тим, що 12 січня 2007 року вона придбала у ОСОБА_4 Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель АДРЕСА_1, за що сплатила відповідачу 184 600 грн. Однак, для зменшення витрат на нотаріальні послуги та суми сплаченого прибуткового податку, відповідач наполягав на укладенні не договору купівлі-продажу, а договору дарування, на що вона погодилась. 12 січня 2007 року між ними було укладено договір дарування. На підтвердження факту передачі відповідачу коштів за вказаний будинок, ОСОБА_4 було власноручно написано розписку про отримання ним 184 600 грн. Купивши житловий будинок, відповідач відмовився в нього вселятися, а пізніше більш ніж через п'ять років, звернувся до суду з позовом про визнання договору дарування недійсним. Судовим рішенням було визнано недійсним вищезазначений договір дарування. Визнання недійсним удаваного правочину, на думку позивача, породжує за собою факт безпідставного користування відповідачем її грошовими коштами.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Харківської області від 19 травня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі, поданій представником, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, відмовляючи в позові, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що між сторонами було укладено договір дарування, який за своєю природою є безоплатним, а вимог про визнання цього правочину удаваним позивач не заявляла.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

З матеріалів справи вбачається та встановлено судами, що 12 січня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування Ѕ частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель по АДРЕСА_1 (а.с. 48).

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 23 квітня 2013 року зазначений договір визнано недійсним, з підстав ст. ст. 203, 215 ЦПК України (порушення прав неповнолітньої дитини).

З матеріалів справи вбачається, що предметом спору є кошти, які ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 за належну йому частину будинку у розмірі 184 600 грн.

ОСОБА_3 на підтвердження своїх вимог надала суду розписку про отримання ОСОБА_4 від неї коштів за належну йому частину спірного будинку у розмірі 184 600 грн.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 58 ЦПК України належними є докази, які мають інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Частиною 1 ст. ст. 60 ЦПК України встановлено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Статтею 212 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатній і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Суди у порушення вищезазначених норм процесуального права не прийняли зазначений письмовий доказ до уваги, обставини якими позивач доказував заявлені вимоги, судами не перевірені, а поданим доказам, які є у справі, суди належної правової оцінки не надали.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в постанові від 2 жовтня 2013 року № 6-88цс13 ст. 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв'язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов'язання з безпідставно набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об'єктивними умовами виникнення зобов'язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином (п. 1 ч. 3 цієї статті).

Суди у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України не врахували, що правовідносини сторін щодо договору дарування частини будинку припинені, оскільки судовим рішенням цей правочин визнано недійсним, таким чином відповідач безпідставно утримує у себе гроші, отримані ним від позивача за частину вищевказаного будинку, що підтверджується відповідною розпискою (а.с. 50). Та обставина, що позивач не просила визнати договір дарування удаваним, не є підставою для відмови в позові.

Убачається, що договір дарування визнаний недійсним з підстав ст. ст. 203, 215 ЦПК України (порушення прав неповнолітньої дитини). Відповідач отримав за цим правочином гроші, що випливає з його розписки, а тому висновок суду про те, що отримані гроші не підлягають поверненню, не узгоджується з положенням ст. 1212 ЦК України.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, повністю не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу скаргою ОСОБА_3, подану представником - ОСОБА_5, задовольнити .

Рішення Фрунзенського районного суду м. Харкова від 20 лютого 2015 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 19 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.