Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ в складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Харківської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Харківської області від 7 квітня 2015 року,

Позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним вище позовом, посилаючись на те, що він є власником земельної ділянки по АДРЕСА_1. Протягом 2002-2003 років він самочинно розпочав будівництво житлового будинку на вказаній земельній ділянці. Оскільки житловий будинок побудовано без отримання відповідних дозволів, виконавчий комітет Харківської міської ради відмовив йому у видачі свідоцтва про право власності на зазначений будинок.

Ураховуючи наведене, та те, що наявний технічний висновок про можливість експлуатації, позивач просив визнати за ним право власності на вказаний будинок.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2004 року за ОСОБА_3 визнано право власності на жилий будинок по АДРЕСА_1, зобов'язано останнього ввести до експлуатації вказаний будинок за правилами, встановленими Порядком вирішення питань, пов'язаних з самочинним будівництвом, затвердженим рішенням Харківської міської ради № 90/04 від 23 червня 2004 року.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2014 року суд визнав провадження у вказані справі втраченим та таким, що підлягає відновленню.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 7 квітня 2015 року за апеляційною скаргою ОСОБА_5 рішення суду першої інстанції скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є власником земельної ділянки, на якій він самочинно збудував жилий будинок, та має право власності на нього згідно вимог ст. 376 ЦК України.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що позивачем не доведено, що під будівництво або під збудованому будівлю була виділена земельна ділянка та будівництво узгоджено зі співвласником земельної ділянки ОСОБА_6, яку не притягнуто до участі у справі. При цьому ухвалою від 23 січня 2015 року апеляційний суд поновив ОСОБА_5 строк апеляційного оскарження рішення суду.

Проте повністю погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 9 лютого 2002 року ОСОБА_3. є власником 1/3 частини будинку НОМЕР_1 житловою площею 64,0 кв. м та надвірних будівель по АДРЕСА_1.

Власниками 4/9 частин цього будинку є ОСОБА_5, а 2/9 частин - ОСОБА_6

На підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є співвласниками земельної ділянки за вказаною адресою.

На вказаній земельній ділянці ОСОБА_3 самовільно побудував жилий будинок площею 152,7 кв. м.

Відповідно до ч. 1 ст. 292 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з ч. 1 ст. 294 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

У ч. 1 ст. 73 ЦПК України передбачено, що суд поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин.

З матеріалів справи вбачається, що у січні 2015 року ОСОБА_5 звернулась до апеляційного суду Харківської області з апеляційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Харкова від 21 жовтня 2004 року, тобто зі значним пропуском строку апеляційного оскарження.

У клопотанні про поновлення строку на апеляційне оскарження як на поважну причину пропуску такого строку, ОСОБА_5 послалась на те, що при ухваленні оскаржуваного рішення її та ОСОБА_6 не було залучено до участі у розгляді справи, як співвласників спірного будинку, а про рішення суду від 21 жовтня 2004 року їй стало відомо лише 28 травня 2014 року.

Поновлюючи строк на апеляційне провадження та відкриваючи апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції керувався ст. 297 ЦПК України та виходив із того, що причини пропуску строку, наведені ОСОБА_5, є поважними, тому такий строк підлягає поновленню, а апеляційне провадження - відкриттю.

При цьому апеляційний суд, відкриваючи апеляційне провадження у справі, не врахував, що ОСОБА_5 не була стороною у справі, а при розгляді справи апеляційний суд не вказав, яким чином судом першої інстанції вирішувалось питання про її права та обов'язки.

Також апеляційний суд не дав оцінку тому, що протягом 2003-2013 років між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 вирішувалось питання щодо викупу ОСОБА_3 часток домоволодіння, належних ОСОБА_6 та ОСОБА_5

Також апеляційний суд не дав оцінку тому, що 24 січня 2005 року ОСОБА_6 дала згоду на підключення до спірного будинку водопроводу. Підпис ОСОБА_6 завірено начальником КЖП № 6.

Отже, висновки апеляційного суду про те, що ОСОБА_5 та її мати - ОСОБА_6 не були обізнані про реєстрацію права власності на спірний будинок за ОСОБА_3 та наявності підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження,є передчасними.

Також апеляційний суд не врахував, що безпідставне поновлення процесуального строку на оскарження рішення є порушенням принципу правової певності, оскільки правовідносини сторін були визначені у 2004 році, відповідач рішення суду не оскаржив, та є порушенням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду.

Ураховуючи викладене та положення п. 2 ч. 1 ст. 342 ЦПК України, оскаржувана ухвала апеляційного суду не може вважатись законною та підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 342 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 7 квітня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції зі стадії вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Ухвала оскарженню не підлягає.