Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Журавель В.І., Хопти С.Ф.,

Черненко В.А., Штелик С.П.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа - реєстраційна служба Іршавського районного управління юстиції Закарпатської області, про визначення часток у спільній сумісній власності та визнання права власності за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 26 березня 2015 року,

У квітні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що вона з відповідачем перебувала у зареєстрованому шлюбі в період з 1 червня 1985 року до 29 вересня 2004 року. Від шлюбу мають трьох дітей: дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 та сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3. 31 січня 2007 року виконавчий комітет Сілецької сільської ради Іршавського району Закарпатської області прийняв рішення про видачу колишньому подружжю свідоцтва про право спільної сумісної власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, а 5 лютого 2007 року ОСОБА_4 та їй видано свідоцтво про право спільної сумісної власності. Відповідач протягом десяти років не приймав участь у вихованні та матеріальному утриманні неповнолітніх дітей, не дбав про майно, не надавав кошти на утримання майна і на проведення поточних ремонтів житлового будинку.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 на підстав чч. 2, 3 ст. 70 СК України та ч. 2 ст. 372 ЦК України просила суд відступити від рівності часток у спільній сумісній власності та визнати за нею право власності на 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1, а за відповідачем - на 1/3 його частку.

Рішенням Іршавського районного суду Закарпатської області від 20 січня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 26 березня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано за ОСОБА_3. право власності на 2/3 частки житлового будинку АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/3 частку зазначеного будинку. Вирішено питання розподілу судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить оскаржуване рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального й процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що сторони визнали відсутність заборгованості відповідача за аліментами, а на час розгляду справи діти сторін є повнолітніми. Крім того, посилання позивачки на чч. 2, 3 ст. 70 СК України та ч. 2 ст. 372 ЦК України як на підставу збільшення частки у спільному майні можливе лише при реальному його розподілі, який не є предметом розгляду справи.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що ОСОБА_3 у період відсутності відповідача з 1997 року до 2008 року, який, змінивши постійне місце проживання, виїхав за межі України, тобто більше десяти років, самостійно виховувала та матеріально утримувала трьох непонолітних дітей, дбала про спільне майно, за власні кошти утримувала спірне домоволодіння (проведення поточних ремонтів будинку, сплата обов'язкових платежів), а відповідач ухилявся від матеріального утримання трьох непонолітних дітей та майна, тому відповідно до ч. 2 ст. 70 СК України збільшив частку у спільному сумісному майні.

Проте погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі в період з 1 червня 1985 року до 29 вересня 2004 року. Від шлюбу мають трьох дітей: дочку ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, сина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2 та сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3. 31 січня 2007 року виконавчий комітет Сілецької сільської ради Іршавського району Закарпатської області прийняв рішення про видачу колишньому подружжю свідоцтва про право спільної сумісної власності на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, а 5 лютого 2007 року ОСОБА_4 та їй видано свідоцтво про право спільної сумісної власності.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу.

Частиною ч. 3 ст. 61 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

З матеріалів справи вбачається, що в рішенні апеляційного суду Закарпатської області від 28 жовтня 2010 року в справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3., Сілецької сільської ради Іршавського району Закарпатської області про скасування рішення виконавчого комітету сільської ради від 31 січня 2007 року, свідоцтва про право власності на житловий будинок та рішення сільської ради від 21 серпня 2009 року щодо відмови в задоволенні його заяви про передачу земельної ділянки у власність встановлено, що прийняттям рішення та видачею свідоцтва про право спільної сумісної власності на домоволодіння сільська рада не порушила право ОСОБА_4 на домоволодіння, оскільки визнала, що будинок та надвірні споруди належать йому та колишній дружині - ОСОБА_3, у рівних частках.

Таким чином, частки співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 є рівними.

Відповідно до чч. 1, 3 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. За рішенням суду частка майна дружини (чоловіка) може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син (дочка), за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Таким чином, збільшення частки майна на користь того з подружжя, з ким проживає дитина, можливе за певної умови: якщо розмір аліментів, які така особа одержує, недостатній для забезпечення фізичного, духовного розвитку дитини та її лікування.

Проте апеляційний суд не врахував, що позивачкою у порушення вимог ст. ст. 10, 57 - 59 ЦПК України не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які можуть бути підставою для задоволення позовних вимог.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати те, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 4 ст. 60, ст. 212 ЦПК України).

При цьому апеляційний суд, посилаючись на те, що відповідач ухилявся від матеріального утримання трьох непонолітних дітей та майна, не перевірив його доводів та наданих на їх підтвердження доказів про те, що він лише тимчасово виїжджав за кордон на заробітки, однак за заявою позивачки рішенням суду від 11 червня 2001 року його незаконно було визнано безвісно відсутнім з метою отримання соціальної допомоги, яке в подальшому за його заявою було скасовано. Крім того, зазначав, що його місце проживання не змінювалось, він постійно піклувався про дітей, заборгованості за аліментами не мав, що підтверджується листами державної виконавчої служби Іршавського районного управління юстиції Закарпатської області.

Також апеляційний суд, зазначаючи, що позивачка сама закінчувала будувати житловий будинок, не звернув уваги на те, що спірний будинок побудований у 1990 році, що підтверджується технічним паспортом, крім того, згідно з положенням ч. 1 ст. 179 ЦПК України, яка визначає предмет доказування у справі, це не має ніякого правового значення для вирішення заявлених позовних вимог.

Вирішуючи спір, апеляційний суд зазначених вимог закону не врахував, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 316 ЦПК України не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, доводів сторін не перевірив, не дав їм належної правової оцінки та дійшов передчасного висновку про задоволення позову.

За таких обставин рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухваленого рішення з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 26 березня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.