Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.

суддів: Гулька Б.І., Хопти С.Ф., Черненко В.А., Штелик С.П.

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Печерського районного суду м. Києва від 28 листопада 2014 року та рішення апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року,

У вересні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом, в якому просив стягнути на свою користь з ОСОБА_2 борг за договором позики від 3 листопада 2013 року у розмірі 29 800 доларів США та судові витрати.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що 3 листопада 2013 року він позичив ОСОБА_2 29 800 доларів США, що на час звернення до суду становило в еквіваленті 405 280 грн, до 1 серпня 2013 року. Вказував, що відповідач уникає з ним зустрічі та не повертає заборгованість, а тому й просив стягнути з нього вказану суму боргу.

Заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 28 листопада 2014 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 356 505 грн 74 коп. та судові витрати у розмірі 3 654 грн.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики від 3 листопада 2013 року у розмірі 244 360 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, виходив із того, що ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 244 360 грн, що еквівалентно 29 800 доларів США, тобто позика була надана у гривні, а не у доларах США, а тому застосування судом першої інстанції ч. 2 ст. 533 ЦК України є безпідставним.

Проте погодитись з таким висновком апеляційного суду не можна з наступних підстав.

Судами установлено, що 3 листопада 2013 року ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_1 244 360 грн, що еквівалентно 29 800 доларів США, до 1 серпня 2013 року, що підтверджується розпискою.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно з ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до чч. 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року № 6 - 63 цс 13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня.

Відтак, саме у національній валюті України підлягає стягненню борг.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові № 6-79 цс 14 від 2 липня 2014 року, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України

є обов'язковою для судів.

Апеляційний суд, стягуючи суму боргу у розмірі 244 360 грн, не звернув уваги на те, що в борговій розписці сума позики визначена в еквіваленті, а саме в розмірі 29 800 доларів США.

Як роз'яснено у п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" (v0014700-09) , у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суду слід у мотивувальній частині рішення навести розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення.

Апеляційний суд, у порушення вимог ст. ст. 212- 214, 316 ЦПК України, вищевказаного не врахував, дійшов помилкового висновку про укладення договору позики у гривні; не визначив еквівалент суми боргу у гривні за офіційним курсом Національного банку України на час ухвалення рішення, тобто ухвалив рішення з порушенням норм матеріального права (ст.ст. 192, 533 ЦК України).

Таким чином судом апеляційної інстанції були допущені порушення норм матеріального та процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду м. Києва від 4 лютого 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.