Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Умнової О.В., Фаловської І.М.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" на рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року,

У жовтні 2013 року публічне акціонерне товариство "Райффайзен Банк Аваль" (далі Банк) звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що за умовами кредитного договору від 29 листопада 2005 року, укладеного між акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль", правонаступником якого є Банком, та ОСОБА_4, останній отримав кредит у розмірі 55 000 доларів США зі сплатою 12,75 % річних на строк до 28 листопада 2020 року. У рахунок виконання забезпечення умов указаного договору між сторонами було укладено договір іпотеки, предметом якого є недобудований жилий будинок, що знаходиться по

АДРЕСА_1 Запорізького району Запорізької області, який належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу.

Неналежне виконання ОСОБА_4 умов кредитного договору призвело до утворення заборгованості, яка станом на 1 жовтня 2013 року склала 65 782,87 доларів США.

Рішенням Запорізького районного суду Запорізької області від 19 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Банк просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи Банку у задоволенні позову, суди посилались на те, що при вирішенні даного спору підлягає застосуванню Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , який набрав чинності 7 червня 2014 року.

Проте з таким висновком погодитися не можна, виходячи з наступного.

Установлено, що 29 листопада 2005 року між акціонерним поштово-пенсійним банком "Аваль", правонаступником якого є Банк, та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 55 000 доларів США на умовах визначених договором строком до 28 листопада 2020 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 28 серпня 2006 року між цими сторонами укладеного договір іпотеки, предметом якого є недобудований жилий будинок площею 180,20 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 Запорізького району Запорізької області, який належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу.

Згідно з пунктом 1 Закону України від 3 червня 2014 року "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі Закон) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Відтак установлений Законом (1304-18) мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з п. 4 Закону (1304-18) протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон (1304-18) не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону (1304-18) .

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону (1304-18) не підлягає виконанню.

До такого правового висновку прийшов Верховний Суд України в постанові № 6-57цс15 від 27 травня 2015 року, яка в силу ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.

Вирішуючи спір, суд у порушення вимог ст. ст. 213, 303 ЦПК України (1618-15) на вказане уваги не зверну та не врахував, що даний Закон не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів.

Викладене свідчить, що при вирішені спору судом неповно встановлено фактичні обставин справи, не дано юридичної оцінки наданим сторонам доказами, відповідно до них не повно визначено правовідносини, що виникли між сторонами, що в силу ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" задовольнити частково.

Рішення Запорізького районного суду Запорізької області від 19 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 25 березня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.