Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів: Гвоздика П.О., Євграфової Є.П., Завгородньої І.М., Євтушенко О.І., Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" до ОСОБА_6 про виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2014 року,

У травні 2014 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 травня 2009 року у справі № 2-1858/09 задоволено позов Закритого акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк") до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2005 року № MKA1GK00000040 у розмірі 13 427,36 дол. США (за курсом НБУ - 7,70 грн) звернуто стягнення на будинок та земельну ділянку загальною площею 118,40 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ЗАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені ОСОБА_6 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ЗАТ КБ "ПриватБанк" всіх необхідних повноважень, необхідних для здійснення продажу.

Однак на письмову вимогу банку мешканці в добровільному порядку не звільнили вказані об'єкти нерухомості. З цих підстав, посилаючись на положення ст. 40 Закону України "Про іпотеку", позивач просив виселити ОСОБА_6 та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 липня 2014 року у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2014 року рішення місцевого суду скасовано, ухвалено нове рішення. Позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Виселено ОСОБА_6 та інших осіб, які зареєстровані або проживають у житловому будинку (предмет іпотеки), розташованому за адресою: АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просила скасувати рішення апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2014 року, залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з кредитним договором від 16 листопада 2005 року № MKA1GK00000040 ЗАТ КБ "ПриватБанк" (правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк") надало ОСОБА_6 споживчий кредит у розмірі 17 747,00 дол. США. зі сплатою 1,33 % на місяць від суми кредиту, з кінцевим терміном повернення до 16 листопада 2015 року включно.

На забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_6 за кредитним договором між банком та відповідачкою був укладений договір іпотеки від 17 листопада 2005 року, згідно з яким остання передала в іпотеку банку належне їй на праві власності майно, а саме: будинок АДРЕСА_1

Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 травня 2009 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 16 листопада 2005 року № MKA1GK00000040 в розмірі 13 427,36 дол. США (за курсом НБУ - 7,70 грн) звернуто стягнення на будинок та земельну ділянку загальною площею 118,40 кв. м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом продажу вказаного предмета іпотеки ЗАТ КБ "ПриватБанк" з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ЗАТ КБ "ПриватБанк" усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.

Судом першої інстанції встановлено, що 18 березня 2014 року банком було надіслано ОСОБА_6 лист з вимогою в 30-денний строк з дня отримання цієї вимоги добровільно звільнити наступне нерухоме майно: житловий будинок загальною площею 118,40 кв. м, житлова площа - 58,90 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, разом з усіма незареєстрованими у предметі іпотеки членами сім'ї та іншими мешканцями, який відповідачка отримала.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції керувався положеннями Закону України від 03 червня 2014 року № 1304- VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) (далі - Закон), та виходив з того, що житловий будинок, на який звернуто стягнення за рішенням суду, є майном, яке виступає як забезпечення зобов'язання відповідача за споживчим кредитом, наданим у іноземній валюті та яке використовується відповідачем як місце постійного проживання.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, колегія суддів апеляційного суду виходила з того, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, оскільки вказаний Закон не поширюється на дані правовідносини.

Апеляційним судом встановлено, що банком виконані обов'язки, передбачені законом та договором щодо направлення повідомлення іпотекодавцю, а отже, є підстави для виселення відповідачів з будинку.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як на підставі доказів сторін.

Відповідно до ст. ст. 303, 304 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону, у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України "Про іпотеку" та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Відтак результат аналізу зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15.

Суди попередніх інстанцій не врахували того, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої ст. 39 Закону України "Про іпотеку" підлягають застосуванню як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК Української РСР,

на порушення вимог ст. ст. 213, 214 ЦПК України належним чином не з'ясували, чи було придбане іпотечне майно за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, та чи є підстави для надання іншого постійного жилого приміщення особі, яку виселяють, про яке повинно бути зазначено в рішенні суду.

Крім того, апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги про виселення інших осіб, які зареєстровані або проживають у житловому будинку, належним чином не дослідив і не встановив факту надсилання банком повідомлення про виселення інших осіб, які проживають у спірному будинку, та отримання такого повідомлення іншими особами, як того вимагає ч. 2 ст. 40 Закону України "Про іпотеку", а також не конкретизовано, хто саме є ці інші особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 130 ЦПК України під час попереднього судового засідання суд: уточнює позовні вимоги або заперечення проти позову; вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі тощо.

Зазначене вище свідчить про неповне встановлення судами як першої, так і апеляційної інстанцій фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи, що, у свою чергу, призвело до поверхневого вирішення спору.

За таких обставин ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, у зв'язку із чим відповідно до ст. 338 ЦПК України їх слід скасувати з передачею справи до суду першої інстанції на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 02 липня 2014 року та рішення апеляційного суду Закарпатської області від 18 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.