Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Мартинюка В.І. суддів: Кадєтової О.В., Леванчука А.О., Мостової Г.І., Наумчука М.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Державного вищого навчального закладу "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана" про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_6 звернувся з позовом до державного вищого навчального закладу "Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана" про звільнення незаконним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, посилаючись на те, що він з 09 серпня 1968 року працював у Київському національному економічному університеті, з 1991 року очолював структурні підрозділи післядипломної освіти: факультет підвищення кваліфікації кадрів, факультет післядипломної освіти і Центр післядипломної освіти за сумісництвом.

Наказом ректора від 12 листопада 2013 року № 912 було прийнято рішення про реорганізацію Центру післядипломної освіти шляхом створення на його базі структурного підрозділу Університету - Інституту післядипломної освіти. Виконання обов'язків директора цього Інституту покладено на нього, з 25 листопада 2013 року по 25 грудня 2013 року, однак про строковість трудових відносин він був повідомлений лише 05 грудня 2013 року.

Наказом № 918-К від 26 грудня 2013 року термін виконання обов'язків директора Інституту було подовжено до 01 лютого 2014 року, а не до 30 червня 2014 року, як він вказував у своїй заяві.

Про звільнення з посади виконуючого обов'язки директора Інституту післядипломної освіти у зв'язку з закінченням терміну роботи з 01 лютого 2014 року його було повідомлено в усній формі, з наказом про звільнення він не ознайомлений.

З урахуванням доповнень, просив визнати наказ № 70-К від 01 лютого 2014 року про звільнення незаконним, поновити його на посаді директора Інституту післядипломної освіти Київського національного економічного університету та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 25 414,40 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року позов ОСОБА_6 задоволено.

Визнано незаконним наказ Київського національного економічного університету від 01 лютого 2014 року № 70-К про звільнення ОСОБА_6 з посади виконуючого обов'язки директора Інституту післядипломної освіти 01 лютого 2014 року у зв'язку з закінченням терміну роботи.

Поновлено ОСОБА_6 на посаді директора Інституту післядипломної освіти Київського національного економічного університету з 02 лютого 2014 року.

Стягнуто з Київського національного економічного університету на користь ОСОБА_6 середній заробіток за час вимушеного прогулу, з 02 лютого по 21 травня 2014 року у розмірі 25 414,40 грн без урахування податків та обов'язкових платежів.

Зазначено, що рішення в частині поновлення ОСОБА_6 на посаді та стягнення заробітної плати за один місяць вимушеного прогулу у розмірі 7 364,40 грн без вирахування податків і обов'язкових платежів підлягає негайному виконанню. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 порушує питання про скасування рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року, мотивуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, та залишення в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 травня 2014 року.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що наказ №70-К від 01 лютого 2014 року був прийнятий з порушенням вимог п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, оскільки фактично строк трудового договору закінчився 31 січня 2014 року, а наказ про його звільнення видано 01 лютого 2014 року.

Крім того, суд дійшов висновку, що між сторонами не було укладено строковий трудовий договір на визначений строк, встановлений за погодженням сторін.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що між сторонами було укладено строковий трудовий договір, що відповідає вимогам закону та підтверджується заявою ОСОБА_6 від 19 грудня 2013 року.

Судом встановлено, що 01 вересня 2009 року ОСОБА_6 переведений на посаду доцента-директора Центру післядипломної освіти, а з 01 листопада 2011 року на посаду директора Центру післядипломної освіти.

На підставі ухвали Вченої ради Університету від 31 жовтня 2013 року, наказом ректора від 12 листопада 2013 року № 912 Центр післядипломної освіти реорганізовано шляхом створення на його базі структурного підрозділу Університету - Інститут післядипломної освіти. Виконання обов'язків директора зазначеного інституту покладено на позивача з 25 листопада 2013 року по 25 грудня 2013 року.

З акту від 14 листопада 2013 року вбачається, що ОСОБА_6 відмовився письмово ознайомитися з наказом № 912 від 12 листопада 2013 року.

На засіданні Вченої ради від 31 жовтня 2013 року, на яку був запрошений ОСОБА_6, на нього покладався обов'язок підготовки всіх необхідних документів та реалізації заходів щодо реорганізації Центру післядипломної підготовки та затвердження Положення про Інститут післядипломної освіти.

19 грудня 2013 року позивач написав заяву про подовження строкового договору до 30 червня 2014 року.

Наказом ректора Університету № 918-К від 26 грудня 2013 року позивачу продовжено термін виконання обов'язків директора інституту з 26 грудня 2013 року до 01 лютого 2014 року на підставі його заяви від 19 грудня 2013 року.

Відповідно до наказу ректора Університету № 70-К від 01 лютого 2014 року ОСОБА_6 звільнено з займаної посади 01 лютого 2014 року у зв'язку із закінченням строку трудового договору за п. 2 ст. 36 КЗпП України.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 КЗпП України строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

За змістом ч. 3 ст. 54 Закону України "Про освіту" педагогічні та науково-педагогічні працівники приймаються на роботу шляхом укладення трудового договору, в тому числі за контрактом. Прийняття на роботу науково-педагогічних працівників здійснюється на основі конкурсного відбору.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 55 Закону України "Про вищу освіту" до основних посад науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів відносяться посади директора (начальника) інституту, його заступника, діяльність яких безпосередньо пов'язана з освітнім або науковим процесом.

Пунктом 10 Положення про обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів третього і четвертого рівнів акредитації, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 24 грудня 2002 року № 744 (z0600-03) передбачено, що при прийнятті на роботу науково-педагогічних працівників може укладатися безстроковий, строковий трудовий договір, в тому числі контракт. Термін строкового трудового договору встановлюється за погодженням сторін. Вносити пропозиції щодо терміну трудового договору має право кожна із сторін.

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду, що між сторонами було укладено строковий трудовий договір, що відповідає чинному законодавству. Та обставина, що наказ про звільнення позивача з займаної посади датовано 01 лютого 2014 року не може бути підставою для задоволення позовних вимог.

Згідно ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України (1618-15) як підстави для скасування рішень.

Керуючись ч. 1 ст. 336, ст. 337 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 14 жовтня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.