6-6208св15 Про визнання права власності на частку майна, набутого подружжям за час перебування у шлюбі - 22.04.2015 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання права власності на частку майна, набутого подружжям за час перебування у шлюбі, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року,

У березні 2014 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2011 року розірвано шлюб, зареєстрований між нею та ОСОБА_5 Від цього шлюбу у них народилась дочка, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1. 30 грудня 1998 року вони придбали квартиру АДРЕСА_1. За їх спільною згодою покупцем за договором купівлі-продажу виступив ОСОБА_5 7 березня 2012 року ОСОБА_5 виявив бажання відчужити належну йому 1/2 частину цієї квартири на користь дочки - ОСОБА_4 Перехід права власності на належну ОСОБА_5 1/2 частину квартири до ОСОБА_4 не припинив її право спільної сумісної власності на іншу 1/2 частину квартири, як придбаної за час шлюбу. Однак відповідачі заперечують її право на спірну квартиру.

Ураховуючи наведене, позивачка просила визнати за нею право власності на 1/2 частину спірної квартири.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 жовтня 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, як набутої за час шлюбу з ОСОБА_5 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/4 частку квартири АДРЕСА_1, як набутої за час шлюбу з ОСОБА_5

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що на підставі договору дарування від 7 березня 2012 року ОСОБА_5 відчужив належну йому 1/2 частину спірної квартири, тобто виключно свою частку, на користь дочки, ОСОБА_4, інша 1/2 частина цієї квартири залишилась у власності ОСОБА_3

Такі висновки суду першої інстанції є правильними, відповідають фактичним обставинам справи, судом вірно визначено правовідносини сторін та закон, який їх регулює.

Скасовуючи рішення суду та зменшуючи частку у праві власності ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив із того, що частка ОСОБА_5 до моменту укладення договору дарування не була визначена чи виділена в натурі, не визначався також і порядок користування майном. Тобто, об'єктом дарування виступила 1/2 частка спірної квартири, яка належала ОСОБА_3 та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності та яка перейшла до їх дочки, ОСОБА_4 Інша 1/2 частина квартири залишилась у спільній сумісній власності ОСОБА_5 та ОСОБА_3, тобто по 1/4 частині кожному.

Проте погодитись із таким висновком апеляційного суду не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 листопада 2011 року розірвано. У цьому шлюбі у них народилась дочка, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1.

За час цього шлюбу ОСОБА_5 придбав у власність квартиру АДРЕСА_1.

Також судами встановлено, що на підставі договору дарування від 7 березня 2012 року ОСОБА_5 відчужив 1/2 частину вказаної квартири на користь дочки, ОСОБА_4

Відповідно до ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У ст. 63 цього Кодексу зазначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Суд першої інстанції наведене врахував та вірно вважав, що 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3, а інша 1/2 частина - ОСОБА_5 Тобто, ОСОБА_5 на підставі договору дарування відчужено належну йому, як одному з подружжя, 1/2 частину вказаної квартири.

Проте апеляційний суд не погодився з такими висновками та вважав, що оскільки частка ОСОБА_5 до моменту укладення договору дарування не була визначена чи виділена в натурі, не визначався також і порядок користування майном, то предметом договору дарування була 1/2 частка квартири, що належала ОСОБА_5 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності, яка перейшла до їх дочки, ОСОБА_4, інша 1/2 частина квартири залишилась у їх спільній сумісній власності.

При цьому апеляційний суд не врахував, що за умовами договору дарування від 7 березня 2012 року за заявою ОСОБА_5 відчужено 1/2 частину квартири АДРЕСА_1, належну ОСОБА_5 на праві власності. Тобто, ОСОБА_5 відчужено 1/2 частину спірної квартири, належну йому на праві спільної сумісної власності, а не 1/2 частину квартири, належної ОСОБА_5 та ОСОБА_3

Крім того, апеляційний суд не врахував, що на момент вчинення вказаного правочину ОСОБА_4 була неповнолітньою і ОСОБА_3, її мати, давала згоду на укладення дочкою договору дарування квартири, як обдарованою.

Згідно зі ст. 177 СК України батьки управляють майном малолітньої дитини, тобто батько та мати мають рівні права щодо укладення відповідних угод.

Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Апеляційний суд вказане не врахував, не взяв до уваги, що ОСОБА_3 не могла одночасно діяти як законний представник неповнолітньої дитини на стороні обдарованого та виступати як дарувальник.

Таким чином, апеляційний суд, скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду, безпідставно зменшив частку ОСОБА_3 у праві власності на квартиру.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Івано-Франківської області від 29 січня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 30 жовтня 2014 року.