Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

Мазур Л.М., Закропивного О.В. Писаної Т.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Харківської області від 11 лютого 2016 року,

У листопаді 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду з указаним позовом, який уточнив під час розгляду справи, та остаточно просив стягнути з ОСОБА_5 6 500 доларів США, що еквівалентно 70 525 грн, та 3 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 01 листопада 1999 року він надав ОСОБА_5 позику в сумі 6 500 доларів США, яку позичальник зобов'язався повернути частинами у визначені строки, а саме: 15 січня 2000 року - 2 000,00 доларів США; 15 лютого 2000 року - 2 500,00 доларів США; 15 березня 2000 року - 2 000,00 доларів США, що підтверджується відповідною письмовою розпискою від 01 листопада 1999 року.

Посилаючись на те, що грошові кошти ОСОБА_5 отримав у борг для використання їх в підприємницькій діяльності, проте свої зобов'язання за договором позики у встановлений строк не виконав, позивач просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Заочним рішенням Валківського районного суду Харківської області від 23 квітня 2014 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 73 525 грн за борговою розпискою від 01 листопада 1999 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 11 лютого 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задоволено, заочне рішення Валківського районного суду Харківської області від 23 квітня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У касаційній скарзіОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, отримавши від позивача у позику грошові кошти, взятого на себе зобов'язання із повернення коштів не виконав, у зв'язку із чим наявні правові підстави для стягнення з нього заборгованості та моральної шкоди.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами (ст. ст. 57, 212 ЦПК України), правильно встановив характер правовідносин сторін у справі та застосував норми матеріального права, які їх регулюють, відповідно до вимог ч. 4 ст. 338 ЦПК України врахував висновки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 листопада 2015 року, та виходив з того, що отримання грошей відповідачем підтверджується оригіналом письмової розписки (а. с. 105) та не заперечується останнім, строк повернення коштів установлено сторонами до 15 січня, 15 лютого та 15 березня 2000 року, а тому враховуючи, що позивач звернувся до суду з цим позовом у листопаді 2013 року, в той час як відповідно до вимог ст. ст. 71, 75 ЦК Української РСР в редакції 1963 року загальна позовна давність встановлюється у три роки та застосовується судом незалежно від заяви сторони, дійшов обґрунтованого висновку, що позивачем пропущено строк позовної давності та будь-яких поважних причин пропуску такого строку він не навів.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом попередньої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновком суду апеляційної інстанції щодо їх оцінки.

На підставі вищевикладеного та керуючись ч. 3 ст. 332 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 11 лютого 2016 рокузалишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.