6-835св15 Про визнання недійсним дубліката свідоцтва про право власності на домоволодіння, визнання права власності на ј частини домоволодіння в порядку спадкування за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку - 18.03.2015 Прийняття

головуючогоЧервинської М.Є., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Писаної Т.О., Юровської Г.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Стриганецької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, ОСОБА_5, третя особа - ОСОБА_6, про визнання недійсним дубліката свідоцтва про право власності на домоволодіння, визнання права власності на ј частини домоволодіння в порядку спадкування за законом, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_7, на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області 10 грудня 2014 року,

У березні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом, в якому зазначала, що ОСОБА_8 - був її дідом, батьком її покійного батька ОСОБА_9 Її мати ОСОБА_6 зареєстрована у спірному будинку по АДРЕСА_1. У даному будинку вона також проживала та була зареєстрована разом з батьками, з часу свого народження з 1985 року по 15 березня 2010 року. На даний час продовжує проживати, але без реєстрації. Даний будинок побудовано у 1977 році її дідом ОСОБА_8 На момент будівництва і на момент оформлення права власності на даний будинок у 1990 році та 2000 році дід перебував у зареєстрованому шлюбі з бабою - ОСОБА_10, тому будинок належав ОСОБА_8 та ОСОБА_10 на праві спільної сумісної власності. Її батько ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, баба ОСОБА_10 померла ІНФОРМАЦІЯ_2, дід ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_3. Таким чином, оскільки баба не залишила заповіту, то ОСОБА_4 у порядку спадкування за законом за правом представлення має право на спадкування ј частини будинку. Спадщину вона прийняла, оскільки на момент її відкриття постійно проживала разом із спадкодавцем. Однак в порушення її прав Стриганецькою сільською радою Тисменицького району Івано-Франківської області 09 березня 2011 року ОСОБА_8 видано дублікат свідоцтва про право власності на спірний будинок в цілому, на підставі якого останній зареєстрував його за собою, а 13 вересня 2011 року незаконно відчужив відповідачці

ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу. Тобто розпорядився належною їй часткою без її згоди.

На підставі наведеного ОСОБА_4 просила суд визнати недійсним дублікат свідоцтва про право власності на будинок по АДРЕСА_1 від 09 березня 2011 року, виданий ОСОБА_8 на підставі рішення виконкому Стриганецької сільської ради від 19 вересня 2000 року, визнати за нею право власності на ј частини даного будинку та визнати недійсним договір купівлі-продажу від 13 вересня 2011 року.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 27 жовтня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 грудня 2014 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У іншій оскаржуваній частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_7, просить скасувати рішення суду першої та ухвалу суду апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що позивач до нотаріальної контори після смерті ОСОБА_6 не зверталась, а тому позбавлена права спадкувати за правом представлення згідно з положеннями ст. 1266 ЦК України.

Проте погодитися із такими висновками судів попередніх інстанції не можна з наступних підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам рішення судів не відповідають.

Судами встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Стриганецької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 19 вересня 2000 року за ОСОБА_8, який перебував з 09 лютого 1955 року у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_10, було визнано право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 (а. с. 9, 12).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 померла (а. с. 15).

ІНФОРМАЦІЯ_3 року помер ОСОБА_8 (а. с. 149).

До суду з позовом звернулася онука ОСОБА_8 та ОСОБА_10 - ОСОБА_4, яка є спадкоємицею за правом представлення після смерті бабусі ОСОБА_10, оскільки її батько ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 14).

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_4 зверталася до суду з позовом про визнання рішення виконавчого комітету Стриганецької сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області від 19 вересня 2000 року, яким за ОСОБА_8 було визнано право власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 незаконним, а також видане на його підставі свідоцтво про права власності на спірне будинковолодіння, частково недійсним.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області

від 15 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 10 лютого 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено оскільки в суді першої інстанції позивачка не заявляла вимог про визнання за нею права власності на ј спадкового майна після смерті ОСОБА_6 за правом представлення (а. с. 21-23).

Відповідно до ч. 3 ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Зазначеним судовим рішенням було встановлено, що спірне будинковолодіння було колгоспним двором, членами якого були ОСОБА_8 - голова колгоспного двору - та його дружина ОСОБА_6, а також встановлено, що спірне будинковолодіння мало два окремі особові рахунки та два номери, тобто було поділене між членами колгоспного двору (а. с. 22), що узгоджується з правовою позицією, викладеною у Постанові Верховного Суду України у справі № 6-145цс13 від 15 січня 2014 року.

Згідно з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні.

Таким чином, суд першої інстанції з висновком якого погодився і апеляційний суд, не перевірив хто був членом колгоспного двору та яка частка в його майні належала кожному з них після припинення колгоспного двору, як було поділено особові рахунки та відповідно до цього чи змінилась частка членів колгоспного двору.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови від 24 червня 1983 року № 4 "Про практику розгляду судами України справ про спадкування" (v0004700-83) , та в підпункті "г" пункту 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах права приватної власності" (v0020700-95) , правила ст. 563 ЦК УРСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 01 липня 1990 року. У разі смерті члена колгоспного двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.

Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 а. с. 14).

Згідно з положеннями п. 1 ч. 1, ч. 2 ст. 549 ЦК УРСР 1963 року вважається що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він протягом шести місяців з дня відкриття спадщини фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.

Судом не перевірено чи була позивач членом колгоспного двору та на час 15 квітня 1991 року та чи не втратила вона право на частку в його майні. Крім того, суд не дав належної правової оцінки тому, що позивач від дня свого народження і після смерті свого батька ОСОБА_9 залишилася проживати у спірному будинку.

Після смерті ОСОБА_10, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, відкрилась спадщина на належну їй на частку спірного будинковолодіння.

Так, ст. 1261 ЦК України передбачено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Відповідно до ч. 1 ст. 1266 ЦК України внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини.

Статтею 1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Згідно зі ст. 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Таким чином, спадкоємцями після смерті ОСОБА_10 були ОСОБА_8 та онука ОСОБА_4 за правом представлення.

За таких обставин суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, доводів позовної заяви не перевірив, не дав належної правової оцінки тій обставині, що позивач постійно проживала і проживає у спірному домоволодінні, а те що вона не звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини після ОСОБА_10 не позбавляє її права на належну їй частку у спадщині, оскільки згідно з положеннями ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Враховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом не встановлено, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.