Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Червинської М.Є., суддів: Леванчука А.О., Маляренка А.В., Писаної Т.О., Юровської Г.В., розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_4 до Дочірнього підприємства "Ілліч-Агро Умань" Відкритого акціонерного товариства "Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча" про визнання договору оренди землі недійсним, витребування та повернення земельної ділянки, за касаційною скаргою ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, на рішення апеляційного суду Житомирської області від 12 листопада 2014 року,

У березні 2014 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Дочірнього підприємства "Ілліч-Агро Умань" Відкритого акціонерного товариства Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча" (далі - ДП "Ілліч-Агро Умань"). Просила визнати недійсним договір оренди землі від 10 листопада 2006 року, укладений між нею та відповідачем, та витребувати і повернути належні їй на праві власності земельні ділянки площами 2,9851 га та 0,4616 га, розташовані на території Княжицької сільської ради Ружинського району Житомирської області. В обґрунтування позову посилалася на те, що вказані земельні ділянки знаходяться у користуванні у відповідача відповідно до договору оренди землі, укладеного від її імені невідомою особою. Однак зазначений договір оренди вона не підписувала і не доручала цій особі підписувати його. Крім того, до оспорюваного договору не додано плану або схеми земельних ділянок та кадастрових планів земельних ділянок, які передавались в оренду.

Рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 08 квітня 2014 року позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір оренди земельних ділянок загальною площею 3,4467 га, укладений 10 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ДП "Ілліч-Агро Умань", зареєстрований у Ружинському відділі Житомирської регіональної філії "Центру державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 18 січня 2007 року № 040722100078. Цим же рішенням витребувано у ДП "Ілліч-Агро Умань" та повернуто ОСОБА_4 належні їй відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 731489, державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 731415 земельні ділянки площами 2,9851 га та 0,4616 га, розташовані на території Княжицької сільської ради Ружинського району Житомирської області та призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 12 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити в силі, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судом норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обгрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що під час укладання оспорюваного договору не було додержано вимоги, передбаченої ч. 3 ст. 203 ЦК України, щодо волевиявлення учасника правочину, оскільки позивач зазначав, що зазначений договір він не підписував. Крім того, суд послався на те, що всупереч положенням Закону України "Про оренду землі" (161-14) в оспорюваному договорі були відсутні такі істотні умови, як кадастровий номер земельної ділянки, план або схема земельної ділянки, акт визначення меж земельної ділянки в натурі.

Апеляційний суд, скасувавши рішення суду першої інстанції та ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позову, виходив із того, що районний суд помилково вважав, що рішення у даній справі не може вплинути на права та обов'язки ПСП "Агрофірма "Світанок", яка оскаржила його в апеляційному порядку, та безпідставно відмовив йому в допуску до участі у справі. Апеляційний суд у силу своїх повноважень, передбачених цивільно-процесуальним законодавством, позбавлений такого права, а тому дійшов висновку про те, що в задоволенні позову слід відмовити.

Проте з такими висновками судів не можна погодитись з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до актів на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 731489, серії ЯБ № 731415 ОСОБА_4 є власником земельних ділянок площами 2,9851 га, 0,4616 га, розташованих на території Княжицької сільської ради Ружинського району Житомирської області та призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (а. с. 13, 14).

10 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ДП "Ілліч-Агро Умань" було укладено договір, відповідно до якого в оренду відповідачу передавались вищевказані належні позивачу земельні ділянки, договір зареєстрований 18 січня 2007 року Ружинським відділом Житомирської регіональної філії "Центр державного земельного кадастру" у Державному реєстрі земель за № 040722100099 (а. с. 8-12).

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, на обґрунтування своїх висновків зазначив, що оскільки з пояснень позивача, викладених в позовній заяві, вбачається, що підпис на оспорюваному договорі належить не йому, дійшов висновку про те, що є всі підстави вважати, що при укладенні договору оренди було відсутнє волевиявлення позивача на його укладення, що виходячи із положень ст. ст. 203, 215 ЦК України є підставою для визнання такого договору недійсним.

Відповідно до положення ч. 4 ст. 10 ЦПК України, яка також покладає на суд певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Разом із тим суд першої інстанції на вказані положення закону уваги не звернув і не роз'яснив позивачу про необхідність призначення експертизи на підтвердження його доводів щодо непідписання оспорюваного договору оренди.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Частиною 1 ст. 58 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Таким чином, такі висновки суду першої інстанції відповідно до положень ч. 4 ст. 60 ЦПК України є припущеннями, що є порушенням цивільно-процесуального законодавства.

Крім того, згідно зі ст. ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою ст. 203 ЦК України.

За змістом ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов.

Частиною 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" (далі - Закон) у редакції, чинній на час укладення договору, визначено істотні умови договору оренди землі, якими є:

- строк дії договору оренди;

- орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

- умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

- умови збереження стану об'єкта оренди;

- умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

- умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

- існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

- визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

- відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 Закону).

Відповідно до ст. 15 ЦК України та ст. 3 ЦПК України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, тому суд повинен встановити, чи дійсно порушуються права орендодавців у зв'язку з відсутністю у договорах оренди умов, передбачених статтею 15 Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення їхніх законних прав (правова позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-94цс13, яка відповідно до вимог ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України).

Згідно з п. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Пунктом 3 визначено, що апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

З огляду на викладене колегія суддів суду касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи рішення, на порушення приписів ст. ст. 212- 214, 303, 304 ЦПК України не з'ясували всіх обставин у справі, в повному обсязі не встановили та не перевірили, чи дійсно порушуються права орендодавця та у чому саме полягає порушення його законних прав у зв'язку з відсутністю в договорі оренди умов, передбачених ст. 15 Закону, не визначили істотність цих умов.

За таких обставин ухвалені судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якої діє ОСОБА_5, задовольнити частково.

Рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 08 квітня 2014 року та рішення апеляційного суду Житомирської області від 12 листопада 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.