Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Колодійчука В.М.,

суддів: Висоцької В.С., Кафідової О.В.,

Писаної Т.О., Фаловської І.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю "Добропільське сортонасінницьке підприємство", треті особи: ОСОБА_4, ОСОБА_5, Добропільська районна державна адміністрація, про витребування майна із чужого незаконного володіння, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 07 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року,

У лютому 2014 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що після смерті матері прийняв спадщину, оформив права і став власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, площею 2,5622 га, на території Криворізької сільської ради Добропільського району Донецької області. Після виготовлення всієї документації позивач з'ясував, що його земельною ділянкою незаконно користується відповідач, уклавши 11 вересня 2012 року договір оренди землі з Добропільською районною державною адміністрацією. Відповідач повідомлений про те, що ОСОБА_3 є власником землі, але не приймає ніяких дій щодо повернення земельної ділянки останньому. Позивач вважає, що товариство з обмеженою відповідальністю "Добропільське сортонасінницьке підприємство" (далі - ТОВ "Добропільське сортонасінницьке підприємство") незаконно, без відповідної правової підстави заволоділо і володіє його майном, тому повинно припинити таке користування та повернути це майно йому як законному власнику.

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просив позов задовольнити.

Рішенням Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 07 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, мотивуючи свою вимогу неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач законно користується землею на підставі чинного договору оренди землі, зареєстрованому в законному порядку, відсутні докази про розірвання договору оренди чи визнання його недійсним.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_3 після смерті матері ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, та смерті батька ОСОБА_7, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, успадкував право на частку в праві на земельну ділянку (пай).

11 травня 2013 року позивач зареєстрував свої права як власника земельної ділянки сільськогосподарського призначення та отримав відповідне свідоцтво про право власності на нерухоме майно.

11 вересня 2012 року між Добропільською районною державною адміністрацією та ТОВ "Добропільське сортонасінницьке підприємство" укладений договір оренди землі сільськогосподарського призначення строком на 20 років на території Криворізької сільської ради за межами населених пунктів, загальною площею 76,9134 га, у тому числі 76,9134 га - рілля (не витребувані паї) Добропільського району Донецької області.

Згідно з повідомленням Управління Держземагенства у Добропільському районі Донецької області від 14 серпня 2013 року на час укладання договору оренди земельна ділянка ОСОБА_3 у розмірі 2,5622 га була віднесена до категорії нерозподілених (невитребуваних паїв) та у відповідності до ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних частко (паїв)" разом з іншими не витребуваними та не виділеними на місцевості ділянками передана на умовах оренди ТОВ "Державне сортонасіннецьке" підприємство", яке використовує їх згідно договору оренди землі, зареєстрованому 11 вересня 2012 року.

Згідно з ч. 3 ст. 213 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються (п. 1 ч. 1 ст. 214 ЦПК України).

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року № 14 (v0014700-09) , у мотивувальній частині рішення має міститися обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Разом з тим, вирішуючи даний спір, апеляційний суд не звернув уваги на доводи позивача, що на підставі свідоцтва про право на спадщину від 17 лютого 2012 року він є власником частки земельного паю, який розташований на території Криворізької сільської ради Добропільського району Донецької області, а договір оренди цієї земельної ділянки був укладений між відповідачем та третьою особою лише 11 вересня 2012 року.

При цьому, згідно сертифіката від 04 листопада 1996 року, виданого Добропільською районною державною адміністрацією, ОСОБА_8 належить право на земельну частку (пай) у розмірі 5,9 умовних кадастрових га (а. с. 10).

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач послався на вимоги ст. 387 ЦК України та ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

Відповідно до вимог ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" нерозподілені (невитребувані) земельні ділянки за рішенням відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації можуть передаватися в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку, про що зазначається у договорі оренди земельної ділянки, а власники земельних часток (паїв) чи їх спадкоємці, які не взяли участь у розподілі земельних ділянок, повідомляються про результати проведеного розподілу земельних ділянок у письмовій формі, у разі якщо відоме їх місцезнаходження.

Разом з тим, як вбачається з договору оренди, він укладений терміном на 20 років без вищевказаних застережень.

Однак, враховуючи вищевикладену норму права, договір оренди припинив свою дію з моменту набуття ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку - 11 травня 2013 року.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

У силу ч. 4 ст. 60 ЦПК України судові рішення не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, суди попередніх інстанцій у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України на вказані вище положення закону уваги не звернули, доводів та заперечень сторін не перевірили, не встановили всіх фактичних обставин справи, не дотрималися вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, не звернули уваги на вимоги ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних частко (паїв)" та на те, що з моменту набуття ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку договір оренди фактично втратив свою чинність.

Враховуючи викладене, судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, а тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 388 ЦПК України ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Крім того, суду першої інстанції при новому розгляді справи, враховуючи вимоги ч. 4 ст. 10 та п. 1 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, необхідно уточнити позовні вимоги у частині визначення розміру земельної ділянки, яка підлягає витребуванню.

Керуючись статтями 335, 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 07 квітня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 10 грудня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.