Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Леванчука А.О., Лесько А.О.,

Хопти С.Ф., Черненко В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики та звернення стягнення на предмет застави за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 22 серпня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 24 вересня 2014 року,

У березні 2014 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищевказаним позовом, посилаючись на те, що 12 березня 2010 року між нею та ОСОБА_4 укладено договір позики, за умовами якого вона передала останній 100 тис. грн на строк до 12 квітня 2010 року. Також на забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором позики 12 березня 2010 року між ними укладено договір застави, за яким ОСОБА_4 передала в заставу належну їй квартиру АДРЕСА_1. Взяті на себе зобов'язання ОСОБА_4 не виконала, борг не повернула. При цьому відповідач визнавала борг і у липні 2012 року частково борг повернула.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3, уточнивши позовні вимоги, просила суд стягнути з відповідачки на її користь суму боргу за укладеним між ними договором позики від 12 березня 2010 року в розмірі 133 050 грн, у рахунок погашення вказаного боргу звернути стягнення на предмет застави - квартиру АДРЕСА_1.

Рішенням Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 22 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Сумської області від 24 вересня 2014 року, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що за умовами договору позики перебіг строку позовної давності для позивача розпочався з 13 квітня 2010 року, тоді як остання з позовом до суду звернулась 24 березня 2014 року, тобто після спливу визначеного ст. 257 ЦК України загального строку позовної давності у три роки як для основної вимоги про стягнення (повернення) позики, так і для додаткової вимоги про звернення стягнення на предмет застави.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, зазначивши, що договір застави є додатковим договором до основного - договору позики. Зміни до останнього щодо строку повернення позики сторонами не вносились.

Проте погодитись з таким висновком апеляційного суду не можна, тому що суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Таким вимогам закону судове рішення апеляційної інстанції не відповідає.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 12 березня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір позики, за умовами якого остання позичила у позивачки 100 тис. грн, які зобов'язалась повернути готівкою у строк до 12 квітня 2010 року. За умовами п. 3 зазначеного договору сторона, винна в неповерненні чи несвоєчасному поверненні грошей, як і сторона, винна у відмові в прийнятті грошей після належного повідомлення про це, має сплатити штраф у сумі 50 грн за кожний день прострочки. 12 березня 2010 року між сторонами в справі було укладено договір застави, яким забезпечувалось виконання зобов'язання, що виникло у ОСОБА_4 на підставі договору позики, посвідченого Глухівською міською державною нотаріальною конторою 12 березня 2010 року, на суму 100 тис. грн, з обумовленим в основному договорі строком повернення боргу - до 1 червня 2012 року. Предметом застави є квартира АДРЕСА_1.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України).

Як убачається з матеріалів справи, відповідно до розписки від 7 липня 2012 року ОСОБА_4 передала для ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 4 тис. доларів США (33 тис. грн) через ОСОБА_5 (а.с. 24).

Крім того, про наявність розписки від 7 липня 2012 року ОСОБА_4 зазначала у зустрічному позові, поданому до суду 16 квітня 2014 року.

Також ОСОБА_4 в заяві про відкриття кримінального провадження зазначала про визнання свого боргу та його часткового погашення й зобов'язувалася сплатити залишок заборгованості до 1 червня 2012 року.

Таким чином, у зв'язку з вчиненням ОСОБА_4 дій, що свідчать про визнання нею свого боргу, строк позовної давності перервався та почав свій перебіг з 7 липня 2012 року, тому не сплив на момент подання ОСОБА_3 даного позову.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст. ст. 57- 60 ЦПК України.

Згідно зі ст. 60 ЦПК України доказування не може грунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови в їх прийнятті.

Проте апеляційним судом при вирішенні питання законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції не надано належну оцінку доказам, щодо про визнання відповідачем свого боргу за договором позики та намагання ОСОБА_4 змінити строк виконання зобов'язання, встановленого в договорі позики на строк, визначений у договорі застави.

Відповідно до положень чч. 3, 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно зі ст. ст. 194, 195 ЦПК України якщо під час судових дебатів виникає необхідність з'ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з'ясування обставин у справі.

Проте в порушення вказаних вимог ЦПК (1618-15) суд першої інстанції, отримавши під час судових дебатів клопотання відповідача про застосування строку позовної давності не постановив ухвалу про повернення для з'ясування обставин у справі та не надав позивачу можливість надати відповідні пояснення щодо заявленого клопотання.

Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначені вище положення закону, обставини справи та доводи сторін уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 212 - 214, 315 ЦПК України не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог та дійшов передчасного висновку про залишення в силі рішення суду першої інстанції, що свідчить про його необґрунтованість та незаконність.

За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав, передбачених ч. 3 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

Ухвалу апеляційного суду Сумської області від 24 вересня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.