Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого суддів: Горелкіної Н.А., Євграфової Є.П., Завгородньої І.М., Журавель В.І., Іваненко Ю.Г.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" до ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет іпотеки та за зустрічним позовом ОСОБА_6 до Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" про визнання договору іпотеки припиненим, за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 червня 2014 року,

У червні 2012 року Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") звернулося до суду із зазначеною позовною заявою та просило звернути стягнення на майно відповідача, що знаходиться у заставі банку, - земельну ділянку площею 0,0924 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 23 вересня 2008 року № 424/08-ФЛ, а також виселити осіб, які проживають у будинку.

У жовтні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зустрічною позовною заявою про припинення договору іпотеки, посилаючись на вимоги ст. 607 ЦК України.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 червня 2014 року, у задоволенні позову ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" просило скасувати рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 червня 2014 року в частині позовних вимог ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права.

Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним та обґрунтованим.

Так судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 вересня 2008 року між Акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" (правонаступником якого є ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит") та ОСОБА_6 був укладений договір про відкриття невідновлювальної кредитної лінії № 424/08-ФЛ, згідно з п. 2.1 якого позивач на умовах забезпеченості, зворотності, терміновості, платності відкрив відповідачу невідновлювальну кредитну лінію в розмірі 1 100 тис. грн з оплатою за процентною ставкою 23 % річних.

23 вересня 2008 року в якості забезпечення за кредитом між банком та ОСОБА_6 був укладений іпотечний договір № 424/08/01, згідно з п. 1 якого іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно: об'єкт незавершеного будівництва, житловий будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, на момент укладення іпотечного договору право власності на земельну ділянку площею 0,0598 га (кадастровий номер 1221486200-05-008-0141) та об'єкт незавершеного будівництва підтверджувалося державним актом на право власності па земельну ділянку серії ЯД № 780650, виданим Дніпропетровським районним відділом земельних ресурсів 4 вересня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23 березня 2006 року № 509 та договору купівлі-продажу земельної ділянки від 1 лютого 2008 року № 330, а також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 20191658 та витягом з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11 вересня 2008 року № 201955, виданими Дніпропетровським районним комунальним підприємством "Бюро технічної інвентаризації".

26 березня 2010 року на підставі заяви ОСОБА_6 Новоолександрівською сільською радою було прийнято рішення, яким було об'єднано дві земельні ділянки: земельну ділянку, передану в іпотеку позивачу та розташовану за адресою: АДРЕСА_2, та земельну ділянку, яка належала ОСОБА_6 на підставі рішення 28 сесії 5 скликання Новоолександрівської сільської ради та була розташована за адресою: АДРЕСА_1. Також вказаним рішенням об'єднаній земельній ділянці було присвоєно єдину адресу: АДРЕСА_1.

Після чого 1 липня 2010 року на підставі вищезазначеного рішення сільської ради відділом Держкомзему у Дніпропетровському районі Дніпропетровської області відповідачу був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку, зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право користування землею, договорів оренди землі за № 011012001864.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог банку, суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки ОСОБА_6 надавала в іпотеку майно, яке було розташоване за адресою: АДРЕСА_2, і після об'єднання двох земельних ділянок з дотриманням усіх норм чинного законодавства майно відповідачки збільшилося і складається із земельної ділянки, яка не знаходиться в іпотеці, за таких обставин пред'явлений до неї позов про звернення стягнення на все майно саме за адресою: АДРЕСА_1, є передчасним і таким, що суперечить нормам чинного законодавства.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій повністю погодитися не можна виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 589 ЦК України, у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 3 Закону України "Про іпотеку" від 5 червня 2003 року № 898-IV (далі - Закон) іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності. Іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За змістом ч. ч. 3, 4, 5 ст. 5 Закону частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором. Ризик випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування предмета іпотеки несе іпотекодавець, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не припускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу).

Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Якщо інше не встановлено законом чи іпотечним договором, іпотекодавець зобов'язаний вживати за власний кошт всі необхідні заходи для належного збереження предмета іпотеки, включаючи своєчасне проведення поточного ремонту, відновлення незначних пошкоджень, раціональну експлуатацію та захист предмета іпотеки від незаконних посягань та вимог інших осіб.

Іпотекодавець повинен своєчасно повідомляти іпотекодержателя про будь-яку загрозу знищення, пошкодження, псування чи погіршення стану предмета іпотеки, а також про будь-які обставини, що можуть негативно вплинути на права іпотекодержателя за іпотечним договором. (частини 1, 2 статті 10 Закону)

Згідно з ч. 1 ст. 16 Закону передача в іпотеку об'єктів незавершеного будівництва здійснюється шляхом передачі в іпотеку прав на земельну ділянку, на якій розташований об'єкт незавершеного будівництва, об'єктів незавершеного будівництва та майнових прав на них.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 та ст. 39 Закону, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, суди попередніх інстанцій вищевикладеного не врахували, не взяли до уваги того, що іпотекодавець у порушення вимог закону та договору змінив стан предмета іпотеки, не забезпечив усіх необхідних заходів для належного збереження предмета іпотеки, здійснив істотне поліпшення цієї земельної ділянки.

Однак чинним законодавством України не встановлено будь-яких обмежень права іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки у разі здійснення істотного поліпшення цієї земельної ділянки, яка є предметом іпотеки, тому ця обставина не може бути підставою для відмови в задоволенні вимог.

Таким чином, встановивши на підставі доказів, яким було надано належну оцінку, те, що на момент розгляду справи частина земельної ділянки (площею 0,0598 га) була предметом договору іпотеки, який ніким не оспорений та не визнаний недійсним, а тому суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" повністю.

Таким чином, судом першої інстанції в частині позовних вимог ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" допущено порушення норм процесуального права, що відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині і передачі справи на новий розгляд. В іншій частині судові рішення слід залишити без змін.

Оскільки зазначені порушення були допущені судом першої інстанції та не усунені судом апеляційної інстанції, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" задовольнити частково.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 червня 2014 року у частині позовних вимог Публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" скасувати, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 5 червня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.