Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С.,

суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К.,

Кафідової О.В., Умнової О.В.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про розподіл майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю, за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2014 року,

У вересні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду із указаним позовом та, враховуючи уточнення позовних вимог, просила провести розподіл між сторонами спільного майна подружжя, а саме: визнати за нею право власності на нежитлове приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_1, площею 111,5 кв. м, яке складається з приміщення площею 28,1 кв. м, приміщення площею 33,2 кв. м, приміщення площею 13,1 кв. м, вбиральні площею 1,4 кв. м, коридора площею 3,5 кв. м, кладової площею 1,5 кв. м, приміщення площею 26,8 кв. м, коридора площею 3,9 кв. м, а за ОСОБА_4 визнати право власності на автомобіль "Хюндай", державний номерний знак НОМЕР_1.

У квітні 2012 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом та просив визнати за ним право особистої приватної власності на вбудоване нежитлове приміщення магазину (літера "А-5") за адресою: АДРЕСА_1, площею 111,5 кв. м, яке складається з приміщення площею 28,1 кв. м, приміщення площею 33,2 кв. м, приміщення площею 13,1 кв. м, вбиральні площею 1,4 кв. м, коридора площею 3,5 кв. м, кладової площею 1,5 кв. м, приміщення площею 26,8 кв. м, коридора площею 3,9 кв. м.

В обґрунтування заявлених позовів сторони посилалися на те, що домовленості про поділ зазначеного майна між ними не досягнуто.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 березня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Виділено ОСОБА_3 та визнано за нею право власності на нежитлове вбудоване приміщення (літера "А-5") за адресою: АДРЕСА_1, площею 111,5 кв. м, яке складається з приміщення площею 28,1 кв. м, приміщення площею 33,2 кв. м, приміщення площею 13,1 кв. м, вбиральні площею 1,4 кв. м, коридора площею 3,5 кв. м, кладової площею 1,5 кв. м, приміщення площею 26,8 кв. м, коридора площею 3,9 кв. м.

Залишено ОСОБА_4 та визнано за ним право власності на автомобіль "Хюндай", державний номерний знак НОМЕР_1.

У задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено, позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на нежитлове вбудоване приміщення (літера "А-5") за адресою: АДРЕСА_1, площею 111,5 кв. м, яке складається з приміщення площею 28,1 кв. м, приміщення площею 33,2 кв. м, приміщення площею 13,1 кв. м, вбиральні площею 1,4 кв. м, коридора площею 3,5 кв. м, кладової площею 1,5 кв. м, приміщення площею 26,8 кв. м, коридора площею 3,9 кв. м.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2014 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судами встановлено, що з 07 липня 1993 року по 07 березня 2007 року сторони перебували у шлюбі.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 березня 2007 року шлюб між сторонами розірвано та встановлено, що шлюбні відносини сторони припинили взимку 2005 року.

На підставі договору купівлі-продажу від 17 жовтня 2005 року ОСОБА_4 придбав 3/142 частини гуртожитку АДРЕСА_1.

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2009 року було узаконено самовільно проведене переобладнання нежитлового вбудованого приміщення А-5, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та складається із: приміщення площею 28,1 кв. м, приміщення площею 33,2 кв. м, приміщення площею 13,1 кв. м, вбиральні площею 1,4 кв. м, коридору площею 3,5 кв. м, кладової площею 1,5 кв. м, приміщення площею 26,8 кв. м, коридора площею 3,9 кв. м, а всього площею 111,5 кв. м та визнано за ОСОБА_4 право власності на вказане нежитлове вбудоване приміщення після переобладнання.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та визнаючи за нею право власності на спірне нежитлове приміщення, суд першої інстанції виходив із неможливості його розподілу на два окремі приміщення, а також того, що остання указане приміщення використовує для здійснення своєї підприємницької діяльності.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення зустрічних позовних вимог та відмову у задоволенні позову ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірний автомобіль "Хюндай" ОСОБА_4 придбав у березні 2007 року, право власності на спірне нежитлове приміщення було зареєстровано за останнім 01 липня 2009 року, тобто після розірвання шлюбу та припинення між сторонами шлюбних відносин.

Крім того, апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду, також виходив з того, що спірне нежитлове приміщення використовується ОСОБА_4 для здійснення підприємницької діяльності, а тому останнє, як майно фізичної особи-підприємця, не може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Проте погодитися з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна з огляду на наступне.

Згідно із ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.

Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності та право подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначено у ст. ст. 63, 65 СК України.

Водночас відповідно до ст. 59 СК України той з подружжя, який є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

Одним із видів розпорядження власністю є право власника використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності.

Відносини щодо майна фізичної особи-підприємця регулюються нормами ЦК України (435-15) , Господарського кодексу України (436-15) (далі - ГК України (436-15) ) та Закону України "Про підприємництво" (698-12) (далі - Закон).

У ч. 1 ст. 1 Закону розкривається поняття "підприємництва" як безпосередньої, самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.

Проголошена в ч. 1 ст. 3 Закону свобода підприємницької діяльності, згідно з якою підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству, розкривається через принципи підприємницької діяльності, зазначені в ст. 5 Закону.

Зокрема, принципами підприємництва є вільний вибір діяльності, залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян, вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством, тощо.

Стаття 3 ЦК України серед загальних засад цивільного законодавства проголосила свободу договору, свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Свобода договору полягає, зокрема, у вільному вияві волі сторін, у тому числі у підприємницькій, господарській діяльності, на вступ у договірні відносини, у можливості вільно обирати собі партнерів у договірних відносинах, у визначенні умов договору тощо.

Результатом наділення юридичних осіб - приватних підприємств і фізичних осіб-підприємців свободою господарської діяльності та підприємництва є застосування ними цивільно-правових договорів як правової форми їх діяльності.

Відповідно до ст. 55 ГК України суб'єктами господарювання є юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України (435-15) , та фізичні особи - громадяни, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані як підприємці. Однією з організаційних форм господарювання є підприємство (ст. 62 ГК України ).

Підприємство, засноване на приватній власності засновника, є приватним підприємством (ст. 63 ГК України).

Підприємство є юридичною особою, йому належить право власності на майно, у тому числі і яке передане засновником до статутного фонду як внесок (ст. ст. 62, 66 ГК України).

Відповідно до ст. 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Посилання суду апеляційної інстанції на те, що спірне нежитлове приміщення не може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя та не підлягає розподілу між останніми з підстав використання ОСОБА_4 вказаного приміщення у підприємницькій діяльності, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки в матеріалах справи відсутні належні докази того, що останній є фізичною особою-підприємцем та спірне нежитлове приміщення використовується ним для здійснення підприємницької діяльності.

З матеріалів справи вбачається, що 3/142 частини гуртожитку АДРЕСА_1, було придбано ОСОБА_4, як фізичною особою, та в період перебування у шлюбі з ОСОБА_3

Рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 лютого 2009 року було узаконено самовільно проведене переобладнання придбаного в період шлюбу нежитлового вбудованого приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Разом з тим колегія суддів звертає увагу, що рішення суду про розірвання шлюбу, в якому зазначено час, з якого сторони фактично припинили шлюбні відносини, не може бути єдиним доказом припинення цих відносин, а судам також необхідно досліджувати та надавати оцінку й іншим доказам, які мають значення для правильного вирішення справи.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Враховуючи, що суд апеляційної інстанції на зазначене не звернув уваги, не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судове рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування із передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 липня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.