Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Касьяна О.П.,

суддів: Гончара В.П., Дербенцевої Т.П.,

Карпенко С.О., Савченко В.О.,

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування квартири; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання договору дарування удаваним, визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири, вселення, виселення, усунення перешкод у здійсненні права власності; за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи-підриємця ОСОБА_6 про визнання правочину недійсним

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 14 березня 2014 року,

касаційною скаргою ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_7 на рішення апеляційного суду Одеської області від 14 березня 2014 року, -

У грудні 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 1 грудня 2011 року, посилаючись на те, що вона подарувала належну їй квартиру під впливом тяжкої для неї обставини, при цьому значення своїх дій вона не усвідомлювала.

У березні 2012 року ОСОБА_3 заявила позов до фізичної особи-підриємця (далі - ФОП) ОСОБА_6 про визнання недійсною угоди про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року, укладеної між нею та ФОП ОСОБА_6 від імені покупця за договором про відчуження квартири АДРЕСА_1 від 1 грудня 2011 року, за змістом якої вона (ОСОБА_3) зобов'язалася погасити заборгованість за комунальними послугами до 10 грудня 2011 року та знятися із реєстрації за указаною адресою, звільнити об'єкт нерухомості та передати новому власнику ключі від нього. Зазначала, що така угода нею не підписувалася, із ОСОБА_6 вона не знайома, а квартиру не відчужувала.

У лютому 2012 року ОСОБА_4 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_3, її матері ОСОБА_5, у якому просив визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 1 грудня 2011 року удаваним з метою приховання іншого правочину - договору купівлі-продажу квартири, який вони насправді вчинили; витребувати від відповідачів указану квартиру; зобов'язати відповідачів не перешкоджати у користуванні власністю шляхом зобов'язання знятися з реєстраційного обліку за указаною адресою, звільнення квартири та передачі ключів від неї.

На обґрунтування вимог зазначав, що 1 грудня 2011 року між ним та ОСОБА_3 вчинено продаж квартири АДРЕСА_1 за 45 000 доларів США, але угоду оформили у вигляді договору дарування з метою зменшення грошових витрат при її оформленні. Разом з тим, умови досягнутої домовленості щодо звільнення спірного об'єкта нерухомості та передачі ключів від нього ОСОБА_3 не виконала, що є підставою звернення до суду за захистом прав власника майна.

У липні 2013 року ОСОБА_4 подав до суду уточнену редакцію позовної заяви, у якій просив визнати удаваним договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 1 грудня 2011 року, визнати дійсним договір купівлі-продажу указаного майна, зняти арешт зі спірної квартири, вселити його у квартиру, а ОСОБА_3 та ОСОБА_5 виселити, зобов'язати відповідачів не перешкоджати йому у користуванні власністю, знятися з реєстраційного обліку за спірною адресою.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2013 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування квартири та позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування удаваним, визнання дійсним договору купівлі-продажу квартири, вселення, виселення, усунення перешкод у користуванні власністю відмовлено. Позовні вимоги ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_6 задоволено. Визнано недійсним договір про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_6

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 березня 2014 року скасовано рішення суду першої інстанції у частині задоволення вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року, у частині відмови у задоволенні вимог ОСОБА_4 про вселення, виселення, усунення перешкод у здійсненні права власності та ухвалено нове рішення у цій частині. У задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року та у частині вирішення позову ОСОБА_4 про витребування квартири, зобов'язання не перешкоджати у користуванні власністю шляхом зобов'язання знятися з реєстраційного обліку, звільнення квартири та передачі ключів від неї відмовлено. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та рішення апеляційного суду у частині відмови у задоволенні її вимог про визнання договору дарування недійсним, у цій частині справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині судові рішення залишити без змін.

ОСОБА_4 та його представник оскаржують рішення апеляційного суду та, посилаючись на порушення ним норм матеріального і процесуального права, просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції у частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити у цій частині нове рішення, в іншій частині залишити оскаржуване судове рішення без змін.

У частині відмови у позові ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року, укладеного між нею та представником ОСОБА_4 - ФОП ОСОБА_6, ухвалені у справі рішення не оскаржуються, а тому відповідно до ч. 3 ст. 335 ЦПК України колегією суддів не переглядаються.

Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає відхиленню, а касаційна скарга ОСОБА_4 та його представника - частковому задоволенню.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За ст. 214 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

У справі встановлено, що 1 грудня 2011 року нотаріусом було посвідчено договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (Т. 1, а. с. 33).

1 грудня 2011 року між ОСОБА_3 та представником ОСОБА_4 - ФОП ОСОБА_6 було укладено угоду про утримання грошових коштів, за змістом якої ОСОБА_3 зобов'язалася погасити заборгованість за комунальними послугами до 10 грудня 2011 року та знятися із реєстрації за спірною адресою, звільнити об'єкт нерухомості та передати новому власнику ключі від нього (Т. 1, а. с. 23).

Оспорюючи договір дарування квартири, ОСОБА_3 посилалася на те, що вона не усвідомлювала значення своїх дій, не могла керувати ними при вчиненні правочину, укладеного під впливом тяжкої обставини.

За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Дослідивши у відповідності із вимогами ст. 212 ЦПК України подані ОСОБА_3 на підтвердження підстав позову докази, суд першої інстанції, із висновками якого у цій частині обґрунтовано погодився апеляційний суд, дійшов висновку про недоведеність ОСОБА_3 обставин щодо вчинення нею оспорюваного правочину під впливом тяжкої обставини та внаслідок нерозуміння наслідків своїх дій щодо відчуження квартири. Такі висновки ґрунтуються на фактичних обставинах справи та відповідають вимогам закону.

Крім того, правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. Тому посилання ОСОБА_3 на ст. 225 та ст. 233 ЦК України є взаємовиключними підставами позову.

Доводи касаційної скарги щодо нікчемності договору дарування від 1 грудня 2011 року як такого, що порушує публічний порядок, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки підстави позову такими обставинами не обґрунтовувалися, тому в силу положень ст. ст. 11, 303 ЦПК України судами не розглядалися.

Разом з тим, в іншій частині висновків апеляційний суд допустив порушення норм матеріального та процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири АДРЕСА_1 від 1 грудня 2011 року удаваним з метою приховання договору купівлі-продажу квартири, апеляційний суд виходив із того, що письмових доказів про передачу ОСОБА_3 45 000 доларів США не надано, а показами свідків факт передачі грошей не підтверджується.

Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Оскільки відповідно до ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме (постанова Верховного Суду України від 14 листопада 2012 р. у справі № 6-133цс12).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

У п. 1 угоди про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року зазначено, що ФОП ОСОБА_6 як представник ОСОБА_4 утримує із грошових коштів, сплачених на користь продавця за договором відчуження об'єкта нерухомості (квартири АДРЕСА_1 за текстом преамбули цієї угоди), суму у розмірі 8 000 грн у рахунок забезпечення продавцем обов'язків щодо погашення заборгованості за комунальними послугами до 10 грудня 2011 року, зняття із реєстрації, звільнення квартири та передачі новому власнику ключів від неї.

Дійшовши висновку щодо неналежності угоди як доказу на підтвердження вимог ОСОБА_4, апеляційний суд зазначив, що вживаний у тексті угоди термін "відчуження" не виключає ймовірність укладення будь-якого цивільно-правового договору, за яким відбувається перехід права власності на майно, тому не може свідчити про відносини купівлі-продажу між сторонами.

Разом з тим, апеляційний суд не дав належної оцінки тим обставинам, що угода про утримання грошових коштів від 1 грудня 2011 року передбачає утримання грошових коштів від переданої за вчиненим правочином суми, а юридичний зміст договору дарування визначає його безгрошовість. Крім того, за текстом угоди грошові кошти отримав продавець, а така особа є стороною саме договору купівлі-продажу (ст. 655 ЦК України).

Із матеріалів справи вбачається, що 17 листопада 2012 року порушено кримінальну справу щодо ОСОБА_8 за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 190 КК України. У межах досудового слідства ця кримінальна справа об'єднана з іншою та внесена у Єдиний реєстр досудового розслідування із фабулою, за якою ОСОБА_8, вступивши у попередню змову з невстановленими особами, шахрайським шляхом заволоділа грошовими коштами, належними ОСОБА_3, які отримані від ОСОБА_4 внаслідок продажу квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 204, 252; т.3 а.с.27).

У своїх показах, які відібрані у ОСОБА_3 у межах досудового слідства у кримінальній справі, вона зазначала про передачу коштів у момент укладення оспорюваного договору, якими заволоділа ОСОБА_8 (т. 3, а. с.115- 121).

Крім того, в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції позивачка за первісним позовом ОСОБА_3 посилалася на те, що ОСОБА_8 змусила її до підпису договору дарування з метою заволодіння коштами за відчужену квартиру (т. 3, а. с. 58).

Апеляційний суд указані факти не дослідив та не встановив, істотні умови якого саме договору (дарування чи купівлі-продажу) були узгоджені сторонами договору, а відповідно, який фактично був укладений договір.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 у редакції від 3 липня 2013 року (про вселення, виселення, усунення перешкод у здійсненні права власності), апеляційний суд дійшов висновку про те, що такі вимоги змінюють предмет позову, тому прийняті судом після початку розгляду справи, який відбувся 19 березня 2012 року, із порушенням вимог ст. 31 ЦПК України.

Разом з тим, апеляційний суд не звернув уваги на те, що зміна предмета позову означає заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача іншою, не пов'язаною за своїм змістом із попередньою. У такому разі ст. 31 ЦПК України зобов'язує позивача звернутися із заявою про зміну предмета позову до початку розгляду справи по суті, а саме оголошення тексту позовної заяви у судовому засіданні.

ОСОБА_4 були уточнені позовні вимоги щодо усунення перешкод у користуванні власністю, а тому відмова у позові ОСОБА_4 з підстав, викладених у рішенні апеляційного суду, є передчасною.

Враховуючи викладене, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 із передачею справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до ст. 388 ЦПК України.

У частині позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування квартири справу вирішено згідно із законом, тому в цій частині оскаржувані рішення залишаються без змін згідно ст. 337 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, -

Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, касаційну скаргу ОСОБА_4 та його представника ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 14 березня 2014 року скасувати у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, справу у цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування квартири рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2013 року та рішення апеляційного суду Одеської області від 14 березня 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.