6-10077св14 Про виселення та зняття з реєстраційного обліку, та за зустрічними вимогами про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним і застосування односторонньої реституції - 29.10.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Червонозаводського районного відділу Харківського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області, про виселення та зняття з реєстраційного обліку; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6, служба у справах дітей департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним і застосування односторонньої реституції за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2013 року та рішення апеляційного суду Харківської області від 12 лютого 2014 року,

У березні 2011 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 28 травня 2009 року придбав у ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1. У порушення умов договору купівлі-продажу вони продовжують проживати у цьому житловому будинку, чим створюють йому, перешкоди у користуванні та реалізації права власності. Ураховуючи викладене, позивач просив усунути йому перешкоди у користуванні житловим будинком шляхом виселення із нього відповідачів та зняття їх з реєстрації місця проживання.

У червні 2011 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до суду із зустрічним позовом, посилаючись на те, що за усною домовленістю позичили у ОСОБА_3 13 тис. доларів США, на забезпечення повернення яких уклали договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_1. У подальшому вони повернули йому 9 200 доларів США, проте він відмовився надавати розписку про отримання цих коштів. Ураховуючи викладене, позивачі просили визнати договір купівлі-продажу житлового будинку фіктивним, оскільки вони весь час зареєстровані та проживають у нього, а ОСОБА_3 ніяких дій не вчиняв, житловий будинок за собою не зареєстрував, та повернути цей будинок у їхню власність.

Рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 12 вересня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_3 та зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 12 лютого 2014 року позов ОСОБА_3 задоволено. Виселено зі зняттям з реєстрації постійного місця проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 із житлового будинку АДРЕСА_1. В іншій частині рішення районного суду залишено без змін. Розподілено судові витрати.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати судові рішення, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення зустрічного позову.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що він не довів свого права власності на спірний будинок, а, відтак, і права пред'явлення позову про усунення йому як власнику перешкод у користуванні цим будинком. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5, суд послався на те, що зміст оспореного договору купівлі-продажу відповідав чинному на момент його укладення законодавству України та моральним засадам суспільства.

Скасовуючи рішення районного суду в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_3 та задовольняючи цей позов, апеляційний суд виходив із того, що право власності на спірний житловий будинок у нього виникло у день укладення договору купівлі-продажу. При цьому суд апеляційної інстанції послався на те, що відповідачі добровільно не виселяються з житлового будинку та не знімаються з реєстрації місця реєстрації, чим чинять позивачеві перешкоди у здійсненні ним права власності. В іншій частині апеляційний суд погодився із мотивами та висновками районного суду, вказавши при цьому, що при укладенні договору купівлі-продажу ОСОБА_4 у заяві нотаріусу засвідчив відсутність права власності та права користування спірним будинком у малолітніх і неповнолітніх дітей.

Проте повністю з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 28 травня 2009 року ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу придбав у ОСОБА_4 житловий будинок АДРЕСА_1.

Пред'являючи позов, ОСОБА_4 посилався на те, що зазначений договір ОСОБА_3 він уклав на забезпечення виконання усного договору позики, тобто договір купівлі-продажу є фіктивним, укладений без наміру створення правових наслідків. З часу укладення договору відповідачі та їхні діти проживають та зареєстровані у цьому будинку.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до ч. 4 ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Суд апеляційної інстанції у порушення наведеної норми процесуального права та ч. 4 ст. 10, ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив тверджень ОСОБА_4 про встановлення вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 30 січня 2012 року обставин вчинення ОСОБА_3 шахрайських дій, не дослідив, чи визнаний ОСОБА_4 потерпілим у кримінальній справі та чи стосуються зазначені дії ОСОБА_3 спірного майна.

Апеляційний суд не врахував, що правильність вирішення позову ОСОБА_3 залежить від з'ясування цих обставин, тобто не встановив усіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, та норми права, які регулюють ці правовідносини, не перевірив доводів та наданих сторонами доказів, не перевірив правильності й справедливості рішення суду першої інстанції.

Апеляційний суд допустився й інших порушень процесуального закону, які є підставою для скасування його ухвали.

Так, у порушення п. 4 ч. 1 ст. 315 ЦПК України ухвала апеляційного взагалі не містить висновку щодо оскарженого в апеляційному порядку рішенні районного суду, оскільки не зазначено, яке рішення районного суду скасовано чи змінено.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.