Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 жовтня 2014 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ у складі:
головуючого Ткачука О.С.,
суддів: Висоцької В.С., Гримич М.К.,
Умнової О.В., Фаловської І.М.,
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом прокурора
м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа - комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство", про визнання недійсними рішення, державного акта на право власності на землю, визнання права власності на земельну ділянку за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року,
встановила:
У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області звернувся до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 24 грудня 2008 року затверджено проект землеустрою щодо відведення та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,15 га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована в смт Коцюбинське Київської області вул. Кооперативна. На підставі цього рішення 29 січня 2009 року останній видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.
Згідно з договором купівлі-продажу від 21 травня 2009 року ОСОБА_3 здійснила відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБА_4, ОСОБА_5, у зв'язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку, вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку. За договором купівлі-продажу від 23 серпня 2011 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 продали зазначену земельну ділянку
ОСОБА_6, у зв'язку з чим на державному акті виданому ОСОБА_3 вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_6
Посилаючись на те, що Коцюбинською селищною радою Київської області прийнято рішення про відчуження вказаної земельної ділянки з перевищенням повноважень, оскільки зазначена земельна ділянка розташована за межами населеного пункту - смт Коцюбинське Київської області та без виключення її із земель Державного лісового фонду України й вилучення з користування комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство", тобто без відома держави в особі уповноваженого органу та постійного землекористувача, в якого земельна ділянка перебувала в постійному користуванні згідно з постановою Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року № 673, просив на підставі статей 20, 21, 39 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), ст. 57 Лісового кодексу України, ст. 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації", якою передбачено обов'язковість проведення державної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, статей 3, 10, 12, 13, 23 Закону України "Про планування і забудову територій", статей 228, 336 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) визнати недійсними: рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 24 грудня 2008 року і державний акт на право власності на земельну ділянку, що виданий 29 січня 2009 року ОСОБА_4, з подальшими відмітками про перехід права власності та скасувати його державну реєстрацію; визнати право власності держави на спірну земельну ділянку
Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 28 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року, позов задоволено частково.
Визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1". У задоволенні решти вимог відмовлено.
У касаційній скарзі заступника прокурора Київської області просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про визнання права власності на земельну ділянку площею 0,15 га, у цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позову; змінити мотивувальну частину рішення місцевого суду та скасувати ухвалу апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсними та скасування державного акту на право власності на земельну ділянку за адресою за адресою АДРЕСА_1, виданого на ім'я ОСОБА_3 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_4 та ОСОБА_5, і з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_6, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
У іншій частині судові рішення не оскаржуються, тому не перевіряються судом касаційної інстанції.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю - доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання недійсним державного акта на право власності на спірну земельну ділянку та визнання права власності держави на неї, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що правомірність видачі державного акта на право власності на земельну ділянку безпосередньо залежить від законності правочину, на підставі якого такий акт видано.
Підставою набуття громадянином права власності на земельну ділянку є укладення ним цивільно-правової угоди, а державний акт, що видається на підставі такої угоди, лише посвідчує право особи на земельну ділянку. Без встановлення судом недійсності правочину визнання недійсним державного акту є необґрунтованим.
Проте повністю з таким висновком погодитися не можна, виходячи з наступного.
Установлено, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 29 січня 2009 року, видано на підставі рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по вул. Кооперативній, 20 в
смт. Коцюбинське" ОСОБА_4 є власником земельної ділянки площею 0,15 га, яка розташована за вказаною адресою.
У подальшому вказана земельна ділянка відчужувалась, шляхом укладення договорів купівлі - продажу від 21 травня 2009 року між
ОСОБА_3 і ОСОБА_4, ОСОБА_5 та від 23 серпня 2011 року, між ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_8, про що в державному акті вчинено відмітки про перехід права власності на земельну ділянку. Останнім власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_8
Згідно із частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до ст. 126 ЗК України (в редакції на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом був державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.
Однак, у порушення вимог ст.ст. 212, 214 ЦПК України суд на вказане уваги не звернув, не врахував, що право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку виникло з моменту отримання нею державного акта та його державної реєстрації, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд на підставі зазначених норм дійшов до передчасного висновку про відмову у визнанні недійсним державного акта, що виданий ОСОБА_3 на підставі недійсного рішення селищної ради.
Доводи касаційної скарги відносно того, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, цей державний акт посвідчує її право власності, є безпідставними, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки й посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу).
Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного.
Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог.
Як убачається з матеріалів справи, способом захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку позивачем обрано позов про визнання права власності на це майно (ст. 392 ЦК України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).
Разом із тим, за змістом роз'яснення, яке міститься в п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , позов про визнання права власності на майно (ст. 392 ЦК України) є належним способом захисту, якщо позивач вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором, учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.
Установивши, що земельна ділянка вже вибула з володіння власника в зазначений спосіб, суд обґрунтовано відмовив у позові, заявленому з підстав, які передбачені ст. 392 ЦК України, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту.
У той самий час, якщо позивач вимагає повернення майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).
Однак, ураховуючи те, що позивач у справі таких вимог не заявляв, суд обґрунтовано не застосував до правовідносин сторін зазначені норми матеріального права.
Ураховуючи викладене судові рішення в цій частині слід залишити без змін.
Наведені в касаційній скарзі доводи висновок суду не спростовують.
Згідно вимог ст. 335 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Керуючись ст. ст. 336, 337, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а:
Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнити частково.
Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року в частині позовних вимог про визнання державного акта на право власності на землю недійсним скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
У іншій частині заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 28 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 12 червня 2014 року залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді:
О.С. Ткачук
В.С. Висоцька
М.К. Гримич
О.В. Умнова
І.М. Фаловська