Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Луспеника Д.Д.,

суддів: Гулька Б.І., Закропивного О.В.,

Лесько А.О., Хопти С.Ф.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним державного акта на право власності на землю, витребування земельної ділянки, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Київської міської ради, третя особа - ОСОБА_3, про визнання права власності на земельну ділянку за касаційною скаргою заступника прокурора м. Києва на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2014 року,

У січні 2013 року заступник прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 632/2701 (ra_632023-09) вирішено передати громадянину ОСОБА_3, за умови виконання пункту 4 цього рішення, у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована на АДРЕСА_1, за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування, на підставі якого ОСОБА_3 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку. На підставі договору купівлі-продажу від 24 липня 2010 року ОСОБА_3 відчужив зазначену земельну ділянку ОСОБА_4 Зважаючи на те, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 квітня 2013 року, рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 632/2701 (ra_632023-09) визнано протиправним та скасовано, передана ОСОБА_3 у приватну власність земельна ділянка підлягає витребуванню у відповідача ОСОБА_4 Крім того, на момент виділення спірної ділянки була відсутня воля власника на таке виділення, тобто територіальної громади м. Києва.

Ураховуючи викладене, позивач на підставі ст. ст. 116, 125, 126, 155 ЗК України просив суд визнати недійсним виданий ОСОБА_3 державний акт на право власності на земельну ділянку, витребувати земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована на АДРЕСА_1, вартістю 437 тис. грн у ОСОБА_4 та зобов'язати останнього повернути зазначену земельну ділянку територіальній громаді м. Києва в особі Київської міської ради.

ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до Київської міської ради, посилаючись на те, що він придбав земельну ділянку за оплатним договором в особи, яка на момент укладення договору мала право її відчужувати, право власності на земельну ділянку зареєстровано у порядку, встановленому чинним на момент його реєстрації законодавством, тому право власності на земельну ділянку набуто на законних підставах і він є повноправним власником спірної земельної ділянки, тому просив суд визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, що розташована на АДРЕСА_1.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2014 року, у задоволенні позову заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено та визнано за ним право власності на земельну ділянку загальною площею 0,0959 га, що розташована на АДРЕСА_1.

У касаційній скарзі заступник прокурора м. Києва просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального й процесуального права, та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи в задоволенні позову заступника прокурора м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради та задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що за умови встановлення, що майно не може бути витребувано у добросовісного набувача, останній набуває права власності на нього, а тому не може бути визнано недійсним державний акт, який як додаток до цивільно-правової угоди посвідчує право власності добросовісного набувача майна, без оспорення цього договору.

Проте погодитись із таким висновком суду не можна, оскільки суд дійшов його з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 632/2701 (ra_632023-09) передано ОСОБА_3, за умови виконання пункту 4 цього рішення, у приватну власність земельну ділянку площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована на АДРЕСА_1, за рахунок міських земель, не наданих у власність чи користування. На підставі зазначеного рішення 3 березня 2010 року ОСОБА_3 видано держаний акт на право власності на земельну ділянку. 24 липня 2010 року між ОСОБА_3 в особі представника - ОСОБА_5, та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого останній придбав земельну ділянку площею 0,0959 га, що розташовану на АДРЕСА_1 за 437 тис. грн. На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 липня 2010 року на державному акті на право власності на земельну ділянку, виданому на ім'я ОСОБА_3, приватним нотаріусом ОСОБА_6 зроблено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_4, реєстрація права на нерухоме майно проведена 23 лютого 2011 року.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (254к/96-ВР) .

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Відповідно до ст. ст. 142 - 145 Конституції України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування належить, зокрема, земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

Частиною 1 ст. 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із ч. 1 ст. 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Згідно зі ст. 152 ЗК України, захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

При цьому, вимога про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку є похідною й залежить від законності рішення органу, на підставі якого його видано. Разом з тим таке рішення за своєю правовою природою є правочином, що випливає з ч. 3 ст. 203 ЦК України, відповідно до якої односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

З матеріалів справи вбачається, що постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 25 квітня 2013 року, визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 632/2701 (ra_632023-09) "Про передачу земельної ділянки громадянину ОСОБА_3 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1".

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з правовою позицією викладеною в постанові Верховного Суду України від 24 квітня 2013 року № 6-14цс13, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів, державний акт, виданий з порушенням вимог ст. ст. 116, 118 ЗК України підлягає визнанню недійсним.

Також відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції від 15 грудня 2009 року, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (ч. 2 ст. 126 ЗК України).

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу (ч. 6 ст. 126 ЗК України) не змінює суті такого державного акта, як недійсного.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014 року № 6-67цс14, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів.

Проте суди на викладене уваги не звернули та в порушення вимог ст. ст. 212 - 214 ЦПК України не в повному обсязі з'ясували обставини, що мають істотне значення для вирішення спору, не врахували, що вимога про скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку залежить від доведеності незаконності рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого виданий державний акт та дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову заступника прокурора м. Києва й задоволення зустрічних позовних вимог.

Разом з тим витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_4 на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України обґрунтовано вибуттями цієї земельної ділянки з володіння власника - територіальної громади м. Києва, поза його волею.

При цьому волевиявлення органу місцевого самоврядування - Київської міської ради, яка повинна діяти в інтересах територіальної громади міста, відповідно до ст. 116 ЗК України здійснюється у формі рішення, яке повинно відповідати чинному законодавству.

Отже, оскільки рішення Київської міської ради визнано протиправним з моменту його прийняття та скасовано у зв'язку з порушеннями, допущеними під час його прийняття, належне волевиявлення власника земельної ділянки відсутнє.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до ст. 338 ЦПК України вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу заступника прокурора м. Києва задовольнити.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.