6-9165св14 Про визнання договорів дарування квартири та купівлі-продажу автомобіля недійсними - 08.10.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа: приватний нотаріус Луганського міського нотаріального округу ОСОБА_6, про визнання договорів дарування та купівлі-продажу недійсними за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Луганської області від 03 лютого 2014 року,

У січні 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 24 вересня 2009 року з ОСОБА_5 на її користь стягнуто заборгованість у розмірі 726 003 грн. 81 коп. Ухвалами цього ж суду від 26 травня 2008 року та від 05 червня 2008 року накладено арешт на його майно, зокрема: автомобіль марки Volkswagen LT35, державний номерний знак НОМЕР_1, автомобіль марки Volkswagen 70Х02А, державний номерний знак НОМЕР_2, автомобіль марки Toyota Landcruiser, державний номерний знак НОМЕР_3, квартиру АДРЕСА_1. Зазначені ухвали були скасовані ухвалою апеляційного суду Луганської області від 27 серпня 2008 року, проте ухвалою Жовтневого районного суду м. Луганська від 04 вересня 2008 року на зазначене майно повторно було накладено арешт. 03 вересня 2008 року ОСОБА_7 подарував вказану квартиру ОСОБА_4, яка є його донькою. Крім того, 19 травня 2009 року він продав їй автомобіль марки Toyota Landcruiser, державний номерний знак НОМЕР_3. Посилаючись на те, що зазначені договори укладені з метою ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості, не направлені на настання реальних правових наслідків і є фіктивними, позивачка просила визнати договори дарування квартири та купівлі-продажу автомобіля недійсними та застосувати наслідки недійсності правочинів.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 21 лютого 2013 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу автомобіля від 19 травня 2009 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 на товарній біржі "Слов'янська", недійсним. Визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 03 вересня 2008 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, недійсним внаслідок його фіктивності. Розподілено судові витрати.

Справа в апеляційному порядку розглядалася неодноразово. Останнім рішенням апеляційного суду Луганської області від 03 лютого 2014 року рішення районного суду скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, й залишити рішення суду першої інстанції в силі.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що, укладаючи спірні договори, ОСОБА_5 намагався ухилитися від виконання рішення суду та уникнути звернення стягнення на квартиру та автомобіль, тобто договори укладено без наміру створення правових наслідків і є фіктивними.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що оспорені договори були укладені між відповідачами до ухвалення судом рішення про стягнення з ОСОБА_5 заборгованості, а тому не можуть вважатися такими, що укладені з метою уникнення від виконання рішення суду і не доведено їх фіктивність.

Проте повністю з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що у провадженні Жовтневого районного суду м. Луганська знаходилась цивільна справа за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості. Ухвалами Жовтневого районного суду м. Луганська від 26 травня 2008 року та від 05 червня 2008 року накладено арешт на майно ОСОБА_5, зокрема: автомобіль марки Volkswagen LT35, державний номерний знак НОМЕР_1, автомобіль марки Volkswagen 70Х02А, державний номерний знак НОМЕР_2 та автомобіль марки Toyota Landcruiser, державний номерний знак НОМЕР_3, квартиру АДРЕСА_1.

Зазначені ухвали були скасовані ухвалою апеляційного суду Луганської області від 27 серпня 2008 року, проте ухвалою Жовтневого районного суду м. Луганська від 04 вересня 2008 року на зазначене майно повторно було накладено арешт.

03 вересня 2008 року ОСОБА_7, знаючи про наявний в суді спір із ОСОБА_3, подарував зазначену вище квартиру ОСОБА_4, яка є його донькою. Крім того, 19 травня 2009 року він продав їй автомобіль марки Toyota Landcruiser, державний номерний знак НОМЕР_3.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 24 вересня 2009 року з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_3 стягнуто заборгованість у розмірі 726 003 грн. 81 коп.

Пред'являючи позов, ОСОБА_3 посилалась на те, що договори дарування та купівлі-продажу є фіктивними, оскільки були укладені з метою ухилення від виконання рішення суду про стягнення заборгованості, а не з метою створення договірних реальних правових наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Суд апеляційної інстанції у порушення ст. ст. 212- 214, 303, 316 ЦПК України не перевірив доводів позивача про те, що ОСОБА_7, знаючи про судовий спір із нею, продав автомобіль марки Toyota Landcruiser, державний номерний знак НОМЕР_3 своїй доньці, ОСОБА_4, за 800 грн., хоча ринкова ціна цього автомобіля значно вища, тобто за значно заниженою ціною, а також не дав оцінки доказам того, що після укладення договору він продовжував експлуатувати зазначений автомобіль та перетинати на ньому державний кордон України (т. 3 а.с. 60-69), тобто покупцеві автомобіль не передав.

Крім того, апеляційний суд не дав оцінки відповіді старшого слідчого з особливо важливих справ Слідчого управління Державної податкової служби Луганської області про те, що ОСОБА_5 перетнув кордон Російської Федерації 17 травня 2008 року, а повернувся до України 23 січня 2009 року (т. 3 а.с. 60) та не перевірив посилання позивача на те, що ОСОБА_5 на день підписання договору дарування квартири, 03 вересня 2008 року, знаходився поза межами України і не міг власноруч підписувати цей договір на території України.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про відмову в позові з підстав того, що на час продажу автомобіля та дарування квартири справа про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 ще розглядалося судом, а рішення у цій справі було ухвалено пізніше.

Так, відчужуючи спірне майно своїй доньці ОСОБА_5 був обізнаний про розгляд справи про стягнення з нього заборгованості, знав про чисельні арешти його майна та неодноразово їх оскаржував, а, відтак, міг передбачати негативні наслідки для себе у випадку задоволення позову та стягнення з нього заборгованості на користь позивачки.

Крім того, суд апеляційної інстанції у порушення ч. 4 ст. 338 ЦПК України не врахував мотивів скасування попереднього рішення апеляційного суду, які є обов'язковими при новому розгляді, та не перевірив, чи був виданий виконавчий лист на виконання рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 24 вересня 2009 року та чи накладався державною виконавчою службою арешт на спірне майно на виконання зазначеного рішення суду, так і на виконання ухвал суду про арешт майна.

Ураховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судом апеляційної інстанції не встановлені, рішення апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий апеляційний розгляд.

Згідно ч. 1 ст. 1 Закону України від 12 серпня 2014 року "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції" та розпорядження Голови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 02 вересня 2014 року територіальну підсудність даної справи слід визначити апеляційному суду Харківської області.