Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ у складі:

головуючого Ткачука О.С., суддів: Висоцької В.С., Парінової І.К., Колодійчука В.М., Фаловської І.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до приватного підприємства "Карпатресурс" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину шляхом стягнення коштів за договорами поворотної фінансової допомоги, стягнення безпідставно збережених коштів, за касаційною скаргою приватного підприємства "Карпатресурс" на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 04 червня 2014 року,

У вересні 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом і просив застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину та стягнути з приватного підприємства "Карпатресурс" на його користь загалом 260 892 грн 54 коп. поворотної фінансової допомоги, одержаної відповідачем від позивача за договорами поворотної фінансової допомоги від: 09 січня 2008 року; 12 січня 2009 року; 12 січня 2010 року; 11 січня 2011 року; 01 квітня 2011 року та від 01 липня 2012 року. Крім того, просив стягнути з відповідача на його користь 145 550 грн 37 коп. безпідставно збережених коштів, просив судові витрати у справі покласти на відповідача.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між ним та відповідачем протягом 2008-2011 років було укладено ряд договорів про надання поворотної фінансової допомоги. Усі ці договори укладені між позикодавцем ОСОБА_6 як фізичною особою та позичальником ОСОБА_6 в якості директора приватного підприємства "Карпатресурс" який діяв від імені та в інтересах цього підприємства.

Такі договори на думку позивача суперечать положенням ч. 3 ст. 238 ЦК України і є нікчемними.

Заборгованість відповідача перед позивачем за укладеними між ними договорами поворотної фінансової допомоги станом на 01 листопада 2011 року становить 260 892 грн 54 коп., факт внесення цих коштів позивачем на рахунки відповідача в рамках відповідних договорів підтверджується квитанціями до прибуткових касових ордерів за період з 10 жовтня 2008 року по 21 вересня 2011 року.

Оскільки заборгованість відповідачем перед позивачем не погашено, то ОСОБА_6, з врахуванням того, що ці договори є нікчемними, просив суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину та стягнути з приватного підприємства "Карпатресурс" на його користь загалом 260 892 грн 54 коп. поворотної фінансової допомоги.

Крім того, ОСОБА_6 посилається на те, що під час його роботи на посаді директора приватного підприємства "Карпатресурс" він неодноразово за власні кошти (загалом на суму що становить 145 550 грн 37 коп.) купував в інтересах підприємства сировину та матеріали для забезпечення поточної діяльності підприємства, оплачував різні послуги. Такі кошти йому повернуто не було. Вважаючи, що відповідачем безпідставно набуто та збережено таке майно у вигляді грошових коштів, просив суд на підставі ст. 1212 ЦК України задовольнити позов у цій частині та стягнути на його користь понесені ним витрати.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 04 червня 2014 року, позов задоволено.

Визнано недійсними укладені між сторонами спору договори про надання поворотної фінансової допомоги від: 09 січня 2008 року; 12 січня 2009 року; 12 січня 2010 року; 11 січня 2011 року; 01 квітня 2011 року та від 01 липня 2012 року.

Застосовано наслідки недійсності вказаних договорів та стягнуто з відповідача на користь позивача 260 892 грн 54 коп. поворотної фінансової допомоги одержаної відповідачем за вказаними вище договорами.

Стягнуто з відповідача на користь позивача безпідставно отримані кошти в розмірі 142 639 грн 54 коп., а також 3 441 грн сплаченого судового збору.

У касаційній скарзі приватне підприємство "Карпатресурс" просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити у справі нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судами обох інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 23 липня 2013 року за наказом приватного підприємства "Карпатресурс" від 23 липня 2013 року ОСОБА_6, директора цього підприємства, звільнено з роботи із займаної посади, згідно ст. 38 КЗпП України, за власним бажанням.

09 жовтня 2008 року, 12 січня 2009 року, 12 січня 2010 року, 11 січня 2011 року, 01 квітня 2011 року, 01 липня 2011 року між приватним підприємством "Карпатресурс" в особі директора ОСОБА_6 з одного боку та фізичною особою ОСОБА_6 з іншого боку було укладено договори про надання поворотної фінансової допомоги (позики) на загальну суму 350 тис. грн.

З висновків експертів від 04 квітня 2014 року вбачається, що сума заборгованості приватного підприємства "Карпатресурс" перед ОСОБА_6 з поворотної фінансової допомоги станом на 24 липня 2013 року становить 301 028 грн 76 коп. (висновок по першому питанню а. с. 167).

З врахуванням пояснень представника позивача про те, що частина коштів була повернута відповідачем позивачеві і залишок боргу становить 260 892 грн 54 коп., на підставі ст. ст. 237, 238, 203, 215, 216 ЦК України, суд першої інстанції встановив, що вказані вище договори про надання поворотної фінансової допомоги (позики) не відповідають вимогам ч. 3 ст. 238 ЦК України оскільки їх укладено одною і тією самою особою. Крім того, договори вчинені ОСОБА_6 як директором товариства без достатніх правових підстав, а саме без згоди інших засновників товариства.

Встановивши ці обставини, суд першої інстанції при ухваленні рішення у справі в цій частині визнав оскаржувані договори недійсними та застосував наслідки недійсності правочину, передбачені ст. 216 ЦПК України.

З такими висновками міськрайонного суду погодитися не можна.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. п. 4, 5 постанови від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 (v0009700-09) судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Як зазначено вище, ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (вказаних вище договорів про надання поворотної фінансової допомоги). В такому випадку суд повинен дати оцінку доводам позивача щодо нікчемності правочину в мотивувальній частині рішення і у разі обґрунтованості цих обставин застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину, при цьому, суд не позбавлений права в резолютивній частині рішення констатувати факт нікчемності правочину, або відмови в цьому.

Разом з тим, при ухвалені у справі судового рішення, міськрайонний суд визнав вказані вище договори недійсними та застосував наслідки їх недійсності, незважаючи на те, що таких позовних вимог ОСОБА_6 не заявлялося. Фактично суд першої інстанції вийшов за рамки позову, чим порушив вимоги ч. 1 ст. 11 ЦПК України.

Доводи позивача щодо нікчемності вказаних договорів через невідповідність їх положенням ч. 3 ст. 238 ЦК України мали бути оцінені судом і таким доводам суд мав дати оцінку при розгляді справи, чого зроблено не було.

Таким чином, розглядаючи спір у вказаній частині, суд першої інстанції не перевірив належним чином підстави позову, не визначився з характером правовідносин між сторонами спору, нормами права що підлягають застосуванню до таких правовідносин, а також допустив вирішення питання щодо якого не заявлялися позовні вимоги, фактично вийшов за рамки позовних вимог.

Стосовно позову в частині вимог про повернення позивачеві його особистих коштів, витрачених в інтересах підприємства, слід зазначити наступне.

Міськрайонний суд при вирішенні спору в цій частині виходив з доведеності факту набуття та збереження майна позивача у вигляді грошових коштів приватним підприємством "Карпатресурс" без достатньої на це правової підстави, а також наявності підстав для повернення відповідачем такого майна позивачеві. До таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі вказаних вище висновків, проведеної в рамках даної справи експертизи від 04 квітня 2014 року.

У відповідності до висновку експерта сума використаних позивачем власних коштів на відрядження чи під звіт станом на 24 липня 2014 року становить 142 639 грн 54 коп. Міськрайонний суд дійшов до висновків, що сума безпідставно збережених коштів, що підлягають стягненню в даному випадку, повинна бути зменшена з 145 550 грн 37 коп. до 142 639 грн 54 коп., при цьому, задовольняючи позов у цій частині, суд керувався нормами ст. 1212 ЦК України і виходив з того, що відповідачем набуто і збережено кошти позивача без достатньої на те правової підстави.

Поза увагою суду залишилася та обставина, що такі кошти позивачем витрачено на користь та в інтересах підприємства під час перебування їх в трудових відносинах.

Як роз'яснено Міністерством Фінансів України у листі від 12 жовтня 2010 року N 31-26030-12-29/27606, питання придбання працівником для підприємства товарно-матеріальних цінностей за власні кошти та правомірності їх подальшого відшкодування врегульовані положеннями статей 1158 та 1160 ЦК України щодо права особи, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, вимагати від даної особи відшкодування фактично зроблених витрат за умови подання звіту про здійснення таких витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії. Аналогічні роз'яснення містяться і в листі Міністерства Фінансів України від 28 серпня 2007 року № 31-34000-10-25/17266 (v1726201-07) і листах Національного Банку України від 01 вересня 2006 року № 11-113/3225-9206 (v9206500-06) , від 13 квітня 2005 року № 11-113/1227-3746 (v3747500-05) .

Також працівник може використати особисті кошти в інтересах підприємства і розраховувати на їх повернення у разі наявності у нього відповідного доручення підприємства, фактично це означає укладення між підприємством та працівником договору доручення (ст. 1000 ЦК України). В такому випадку правовідносини між сторонами будуть врегульовані Главою 68 ЦК України (435-15) .

У зв'язку з наведеним, висновки суду першої інстанції про обґрунтованість вимог позивача на підставі норм ст. 1212 ЦК України є безпідставними.

Міськрайонний суд при вирішенні позову в частині стягнення безпідставно збережених коштів, не перевірив належним чином підстави позову, а також не визначився з норами матеріального права які підлягають застосуванню в даному випадку. З врахуванням того, що позивачем обрано невірний спосіб захисту свого права, суд не виконав вимоги ч. 4 ст. 10, ст. 11 ЦПК України щодо уточнення підстав позову, роз'яснення сторонам спору про наслідки вчинення або не вчинення відповідних процесуальних дій.

Апеляційний суд при розгляді справи в апеляційному порядку погодився з висновками міськрайонного суду про обґрунтованість та доведеність позову в задоволеній міськрайонним судом частині. З наведених вище обставин, відсутні підстави вважати, що апеляційним судом дотримано вимоги ст. 303 ЦПК України та ухвалено у справі судове рішення яке відповідає вимогам ст. ст. 213- 214 ЦПК України.

Таким чином, ухвалені у справі судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій визнати законними і обґрунтованими неможна, вони підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції як це передбачено ч. 3 ст. 335, ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 335, 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

Касаційну скаргу приватного підприємства "Карпатресурс" задовольнити частково.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 04 червня 2014 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.