6-28982св14 Про стягнення заборгованості за договором позики - 10.09.2014 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_5 в інтересах та за довіреністю ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року,

У січні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що 29 вересня 2008 року між ним та ОСОБА_4 укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_4 отримав від нього окремими частинами грошові кошти в доларах США, що за курсом Національного банку України складало 2 млн грн. Погашення відповідачем позики за умовами договору повинно було здійснюватись щомісяця рівними частинами до повної виплати суми боргу - до 1 квітня 2009 року та зі сплатою 1 млн грн за користування позикою. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписаній ОСОБА_4 29 вересня 2008 року.

30 квітня 2009 року відповідач позичив у нього ще 20 000 доларів США, а 17 червня 2009 року - 30 000 доларів США.

Посилаючись на те, що відповідач лише частково виконав свої зобов'язання за договорами позики, ОСОБА_3 просив стягнути з ОСОБА_4 за договором від 29 вересня 2008 року 200 455 доларів США основного боргу, 56 800 доларів США процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки Національного банку України, 22 720 доларів США - три проценти річних від простроченої суми, 38 086, 45 доларів США інфляції за весь час прострочення, що разом становить 318 061 доларів США, та 1 млн грн плати за користування позикою, установленої договором, і за договором позики від 30 квітня 2009 року - суму основного боргу в розмірі 50 тис. доларів США.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 250 455 доларів США основного боргу, проценти за користування позикою в розмірі облікової ставки Національного банку України в розмірі 55 889, 20 доларів США, три проценти річних від простроченої суми за період з 17 грудня 2009 року до 6 грудня 2012 року в сумі 22 355, 68 доларів США, плату за користування позикою відповідно до договору від 29 вересня 2008 року в сумі 1 млн грн. В іншій частині позову було відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_5 в інтересах та за довіреністю ОСОБА_4 було відхилено, рішення апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року залишено без змін.

У квітні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики було допущено до провадження Верховного Суду України.

Постановою Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року заяву ОСОБА_4 було задоволено частково. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року скасовано, справу передано на новий касаційний розгляд.

У касаційній скарзі ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_4 просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судом норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно із ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову, суд першої інстанції, посилаючись на норми частини першої статті 261, статті 262, частини третьої статті 267 ЦК України, дійшов висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного права після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, що є підставою для відмови в позові. Що стосується доводів позивача про укладення іншого договору від 30 квітня 2009 року на суму 50 тис. доларів США, то суд виходив із відсутності фактичних доказів його укладення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, на підставі статей 527, 533, 549 - 552, 625, 627, 1046 - 1048 ЦК України, дійшов висновку про те, що позовна давність на час пред'явлення вимог не спливла, оскільки переривалася вчиненням відповідачем дій з виконання обов'язку за договором, а тому боржник не звільняється від відповідальності за виконання грошового зобов'язання відповідно до умов договору. Суд вважав, що передача боржником частини заборгованих сум іншій особі, яка не була уповноважена позичальником на їх отримання, є належним виконанням договору, і ці дії переривають перебіг позовної давності.

При цьому суд виходив із того, що 30 квітня 2009 року сторони уклали договір позики на 20 000 доларів США, 17 червня 2009 року ще на 30 000 доларів США, а у період з 30 квітня 2009 року до 15 жовтня 2012 року ОСОБА_4 у рахунок погашення боргу за договором позики передав ОСОБА_3 та його дружині кошти в сумі 99 545 доларів США, і це визнано позивачем.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитись не можна.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що 29 вересня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_4 отримав від нього окремими частинами грошові кошти в доларах США, що за курсом Національного банку України складало 2 млн грн. Погашення відповідачем позики за умовами договору повинно було здійснюватись щомісяця рівними частинами до повної виплати суми боргу - до 1 квітня 2009 року та зі сплатою 1 млн грн за користування позикою. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписаній ОСОБА_4 29 вересня 2008 року.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша статті 1050 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За змістом ст. ст. 526, 527 ЦК України належним виконанням зобов'язання є, зокрема, виконання його належними сторонами або уповноваженими особами, під якими слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження сторони зобов'язання, про що може бути зазначено у договорі або виданій відповідно до закону довіреності.

Вирішуючи справу, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про укладення сторонами 29 вересня 2008 року договору позики на суму 2 млн грн за умови її повернення частинами протягом періоду з 1 жовтня 2008 року до 1 квітня 2009 року та зі сплатою 1 млн грн за користування грішми, що підтверджується розпискою позичальника від 29 вересня 2008 року. Разом з тим, суд апеляційної інстанції помилково зазначив, що ці кошти передавалися позикодавцем не в момент укладення договору, а пізніше - у період з 1 жовтня 2008 року до 17 червня 2009 року частинами в доларах США. Цей правовий висновок суду не випливає ні зі змісту розписки позичальника від 29 вересня 2008 року, ні з аналізу норм статей 1046, 1047 ЦК України, які визначають договір позики як реальний договір, укладений в момент передачі грошей, який підтверджується письмовою розпискою позичальника.

Також не можна погодитися з висновком апеляційного суду про укладення сторонами 30 квітня 2009 року ще одного договору позики на 50 тис. доларів США, оскільки на звороті розписки позичальника від 29 вересня 2008 року про отримання 2 млн грн містяться лише записи дат (з 01 жовтня 2008 року до 17 червня 2009 року) і розмірів грошових сум (зокрема, 30 квітня 2009 року - 20 тис. доларів США) на загальну суму 350 тис. доларів США й підписи двох осіб, що не є письмовим документом на підтвердження укладення договору позики та його умов у розумінні статті 207 та частини другої статті 1047 ЦК України.

За змістом частин 1, 2 статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов'язанням її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

Разом з тим із настанням певної події, що має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (ч. 2 ст. 251 та ч. 2 ст. 252 ЦК України).

Частиною 5 ст. 261 ЦК України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Правило ч. 5 ст. 261 ЦК України є спеціальною нормою стосовно ч. 1 ст. 261 ЦК України.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч. 1 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчинення особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. При цьому обставини, що переривають перебіг строку, можуть виникнути в будь-який момент до його закінчення.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З наявної в матеріалах справи ксерокопії розписки, підписаної позичальником ОСОБА_4, вбачається, що строк виконання зобов'язання за договором позики настав 01 квітня 2009 року і саме з цієї дати почався перебіг встановленого ст. 257 ЦК України трирічного строку позовної давності.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не звернув уваги та не надав належної оцінки тому, що можливість пред'явлення позову про стягнення боргу обмежується трирічним строком.

Відмовляючи ОСОБА_3 у задоволенні позову, суд першої інстанції, дійшов вірного висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного права після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, що є підставою для відмови в позові.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про пропущення строку позовної давності є обґрунтованим, під час встановлення фактичних обставин справи судом не були порушені норми цивільного процесуального законодавства й правильно застосовані норми матеріального права.

Безпідставно скасувавши законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні процесуального та матеріального закону.

Відповідно до ст. 339 ЦПК України, установивши, що апеляційним судом було скасовано судове рішення, ухвалене згідно із законом, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

Касаційну скаргу ОСОБА_5 в інтересах та за довіреністю ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року скасувати, рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня 2013 року залишити в силі.